Микола Лукаш – геніальний український перекладач світової класики. Він знав 22 мови. 18-ма вільно перекладав з оригіналів.
Ледь не все, що ви читали зі шкільного курсу зарубіжної літератури українською, це – переклади Миколи Лукаша.
«Мадам Боварі» Флобера, лірика Шиллера, «Декамерон» Бокаччо, «Сонети до Орфея» Рільке, «Дон Кіхот» Сервантеса.
Йому першому в Україні вдалося перекласти «Фауста» Йоганна Ґете. За нього бралися Франко, Старицький та інші. Але «подужати» всю поему, окрім Лукаша, не зміг ніхто. Він працював над нею цілих 18 років.
«У Радянському Союзі твори світових класиків, які дозволялося перекладати, перекладали не з оригіналу, а лише з російської мови. Але Лукаш перекладав лише з першотвору», – згадував про Лукаша мовознавець Олександр Пономарів.
Микола Лукаш ніколи не був за кордоном – не випускали. А мови вивчав самотужки. Говорити почав пізно, і батьки думали, що він німий. Перша мова, якою він заговорив – була ромська. Вивчив її у 5 років у дитячому таборі. За надгробками на цвинтарі вивчив ідиш. А за газетами і книгами вивчав решту мов.
Старшим другом і наставником Лукаша був не менш геніальний український перекладач Григорій Кочур, який жив в Ірпені.
Марія Кочур, українська актриса театру і кіно, невістка перекладача Григорія Кочура:
«Лукаш познайомився з Кочуром в 60-х роках, коли Григорій Порфирович повернувся в Київ у журналі «Всесвіт». І з того часу до кінця життя з Миколою Олексійовичем вони були нерозлучні. Кожна їхня зустріч це був такий фонтан, перенасичений не тільки розмовами, а й іноземними мовами. Ми сиділи і тільки насолоджувалися таким безпосереднім життєвим спілкуванням».
Миколу Лукаша називали віртузом українського перекладу. А ще охрестили українським Дон Кіхотом – за його підтримку Івана Дзюби, засудженого за книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Лукаш звернувся до Голови Президії Верховної Ради УРСР з листом, у якому запропонував відбути термін ув’язнення замість колеги, бо «цілком поділяє його погляди», але має краще здоров’я.
