Відео та фото, які пенсіонер із Бучі Василь Молчан відзняв у перші дні російського вторгнення на своїй рідній вулиці Вокзальній, згодом облетіли весь світ. Ці світлини опублікував «Укрінформ».
Першого окупанта, який з’явився на вулиці Вокзальній у Бучі, відеокамера з будинку місцевого жителя Василя Молчана зафіксувала о сьомій п’ятдесят чотири вранці 27 лютого 2022 року.
Відеоспостереження він установив на другому поверсі хати у вікні, яке виходить на вулицю, в перший чи другий день великої війни. То була «відео-няня», яка колись допомагала у догляді за бабусею-інвалідом. А коли старенька померла, про ту камеру якось і забули.
«Добре, що потім я про неї згадав, бо 24 лютого забарикадували двір ізсередини, остерігалися появи чужинців – з боку Гостомеля весь час доносилася стрілянина, про мародерів чутки ходили, тож камера стала своєрідним вікном у світ», – пригадує, як усе відбувалося, 69-річний власник унікальних кадрів, з яким зустрівся кореспондент Укрінформу.
ПАРАД «АСВАБАДІТЄЛЄЙ»
Відеозапис 27.02.2022 року, на годиннику 07:54.
Перший ворожий вояк, який з’явився в кадрі, зі зброєю в руках упевнено прокрокував тротуаром повз подвір’я Молчанів, прямуючи до залізничного переїзду. Двоє наступних росіян, які вочевидь, як і перший, були дозорними, зрідка зиркаючи через штахетні паркани всередину знелюднілих дворів приватних садиб, неспішно пробрели протилежною стороною вулиці. Четвертий із цієї групи пробіг, наздоганяючи інших.
Через хвилину, услід за пішим дозором, фиркаючи сизими вихлопами відпрацьованого дизеля, вулицею проповзла БМД-2. На її носі та башті біліють свіжою фарбою нанесені літери «V». Поверх броні, зіщулившись на зимному повітрі, сидять орки-десантники.
За передовим загоном посунула ціла лавина бронетехніки. Їхали як на параді. Упродовж наступних двадцяти хвилин по Вокзальній, у напрямку залізничного переїзду і виїзду на Ірпінь, проїхали два десятки рашистських БМД-2, командно-штабна МТ-ЛБ та КАМАЗ-паливозаправник.
Середина цієї колони ще тягнулася повз будинок Василя Молчана, як від в’їзду до Ірпеня, в районі ТРЦ «Жираф», залунали постріли і вибухи. З Вокзальної рашисти відповіли кулеметним вогнем із бронетехніки й прискорили рух у напрямку бою. Замикаючій колону МТ-ЛБ і цистерни з пальним наздоганяти основні сили загону довелося на повних парах.
Гуркіт бою зі сторони сусіднього Ірпеня наростав.
«Того дня стрілянина почалася із самого ранку. Раніше з обох боків дороги по нашій вулиці росли старі липи, і було видно, як із них посипалися гілки, тріски – то дерева сікло кулями, – пригадує Василь Молчан. – У хаті тоді був я з дружиною, племінник і друзі нашого сина. А іще дві собаки й коти. І ми нікуди не виходили, сиділи в будинку, у тій частині, що подалі від вулиці, аби нас не зачепило».
Після того, як русня проїхала, на дорозі ніхто не з’являвся.
ТИША ПЕРЕД ГРОЗОЮ
«Я спостерігав за тим, що фільмує відеокамера, з екрану свого телефону і деякий час, до дев’ятої години, ніякого руху не було, – ділиться спогадами Молчан. – Ми чули, що триває бій, тому забарикадували старими матрацами й дошками вікна і двері, думали, це якось допоможе врятуватися від уламків скла чи ще чогось».
О 09:04 ранку на вулиці знову з’явилися орки. Цього разу вони рухалися в протилежному напрямку. Техніка відступала повільно, щільним потоком, у два ряди, і невдовзі зупинилася.
«Вони стали прямо навпроти нашого будинку. З броні позіскакували екіпажі, дехто – напевне, то були командири, про щось між собою почали радитися, – продовжує Василь Молчан. – Видно, наші їм добре всипали, і вони не знали, що робити далі, чекали на якусь команду».
Один із росіян помітив камеру і вистрілив по ній. Куля поцілила, але лише зсунула камеру так, що почало показувати вазончик, який стояв на підвіконні поруч. Молчану довелося підійматися на другий поверх, навкарачки крастися до камери, і не зводячи голови надто високо, виставляти своє «вікно у світ» знову так, щоб показувало вулицю.
Однак удруге колишня відео-няня послугувала не довго, бо почалося.
БАЙРАКТАРИ І ДОМІНО
Замість команд орки дочекалися наших безпілотників.
Удар українських «Байрактарів» був нищівним і точним. В одну мить Вокзальна перетворилася для російської колони на справжнє пекло. Прямими влучаннями споряджену боєприпасами ворожу техніку рвало на шмаття, детонував боєзапас. Башти й начиння палаючих БМД підкидало вгору і весь цей вогняний мотлох летів на людські подвір’я, будинки і сусідню «броню». Та теж спалахувала, від вогню вибухав боєкомплект, снаряди розліталися врізнобіч, і все повторювалося знову й знову. Спрацьовував своєрідний «ефект доміно».
«Це все відбувалося за кілька метрів від нашої хати, – розказує Василь. – Врятувало її, мабуть, те, що наш паркан тоді був цегляним, і прийняв на себе основну масу уламків і тиску, створеного вибуховими хвилями».
Від перших же розривів барикади у вікнах, які Молчан із сім’єю нагромадили раніше, позносило. Дрижала під ногами підлога, чимось гупало по даху і стінах. Всі гуртом вони кинулися ховатися у бетонне заглиблення, яке господар садиби спорудив раніше, плануючи побудувати купель і сауну.
«Ми там сховалися, і коли росіяни почали тікати з вулиці через наш двір, я сказав усім замовкнути. Бо подумав, що коли вони почують голоси, можуть не розбираючись кинути в нашу схованку гранату, і тоді вже нам усім капець», – згадує співрозмовник.
Так і просиділи вони в укритті, не подаючи ознак життя навіть тоді, як на вулиці все постихало. Собаки і котики теж причаїлися, ніби відчували небезпеку, яка чатує поруч, і не ворушилися.
СМЕРТЬ ПОМІЖ АЛЮМІНІЄВИХ СТРУМКІВ
Як з’ясувалося згодом, втікаючи із залитої вогнем Вокзальної, на паралельній вулиці одна з рашистських БМД потрощила паркан і сад місцевого жителя. Той вискочив оркам назустріч і почав кричати, щоб вони забиралися геть. У відповідь «асвабадітєлі» без вагань розстріляли сусіда.
«Убили Андрія, нашого сусіда, а так того дня більше ніхто з наших поруч не загинув. І то диво, що тоді загинув тільки він один», – Мовчан зітхає.
Першими осміліли хлопці – племінник і його товариші. На вулиці ще догорала ворожа техніка, але вже не детонувало, і вони пішли обдивлятися. Звісно ж, першою справою почали зносити зброю, яка полишалася від орків. Потім те, що вони позбирали, передали нашим бійцям, які заходили на зачистку.
«Сам племінник через декілька днів зміг вирватися із Бучі з однією із перших евакуаційних колон. Пішов до війська, їх готували у Великобританії, став артилеристом. Воював, отримав контузію. Зараз продовжує служити, – розповідає пенсіонер. – Але тоді він, коли повернувся з вулиці, то каже: «Там росіянин стоїть із білим прапором, а другий за ним зі зброєю». Спробував відмовити хлопців туди ходити, щоб не ризикували. Але ж молодь, їм цікаво… Так і сам не всидів в укритті, пішов дивитися, а там таке…».
Їхня вулиця виглядала, як декорація фільму про Берлін 1945-го року. Чистилище на землі й прекрасне небо, дивовижно розфарбовані зимовим сонцем каравани хмаринок. Вогонь, дим, сморід солярки й горілого металу, і химерні, якісь фантастично красиві візерунки на горілій броні. З понівеченої техніки повитікали алюмінієві струмки – коли все палало, температура була такою, що розплавило двигуни.
Вийшли інші люди, почали по розгромлених хатах гукати сусідів, чи не опинився хто під завалами. На щастя, обійшлося, нікого рятувати не довелося, всі залишилися живі.
Те, що відбувалося того дня на вулиці після розгрому російської колони, Василь Молчан знімав на свій телефон. Потім ці кадри були опубліковані в соцмережах, їх передивилося дуже багато людей зі всього світу.
«Поширювати це все я почав через те, що багато хто, навіть із моїх друзів і знайомих за кордоном, не вірили, що в нас таке відбувається, що росія напала і несе на нашу землю смерть. Тому вирішив, що потрібно показувати те, як воно є насправді», – пояснює Молчан.
Переглядів було багато. Знайшлися навіть родичі загиблих російських солдатів, тіла яких були знайдені на місці бою разом із документами, що засвідчували особу.
ЛЮДИ В ЧОРНОМУ І РУКА МОСКВИ
Із Бучі Молчанам удалося вирватися лише 11 березня.
«Спочатку ми не планували залишати свій дім, бо дружина – інвалід першої групи, та й взагалі, не хотілося все кидати напризволяще, – зітхає Василь. – Але після того, як одного дня до нас заявилися їхні солдати, довелося змінити своє рішення».
Через завали і скупчення горілої техніки Вокзальна виявилася непроїзною і опинилася у своєрідній «сірій зоні». Окупанти зайняли дві паралельні вулиці, однак заходили сюди не часто. Утім, одного разу загрюкали у двері й до родини Молчанів.
«Вони так смикнули дверима, що ті вилетіли із коробки, але скоба застрягла, і вони не могли їх відчинити. Ледь заспокоїв їх, щоб не стріляли. Бо таке вже було, що без розмов бабахкали через двері. І на вулиці – по велосипедистах, вже ми знали…, – згадує пережите господар дому. – Але цих якось вдалося заспокоїти».
Шукали зброю і військових. Оглянули весь будинок, потім господарі якось розговорилися із цими «авабадітєлямі». З’ясувалося, що іще вони шукають Бандеру і бандерівців – людей у чорному. Словом, стало зрозумілим, що очікувати від таких адекватності не доводиться.
За першої можливості Молчани залишили свою домівку і виїхали спочатку в західні області, а потім у Чехію. Повернулися до рідної оселі після деокупації.
«Про ті дні у Бучі мені нагадує фото, яке я зробив на нашій вулиці. Там був стовп із якоюсь розподільчою коробкою, може то був якийсь телефонний вузол, чи щось інше, хтозна, – закінчує свою розповідь наш співрозмовник. – На тій коробці лежала рука – відірвана рука якогось росіянина, хтось її підняв із асфальту, мабуть щоб собаки не дістали. Але я це сфотографував і оприлюднив у Фейсбук. Вийшло символічно: рука москви, яка тягнулася до Києва, і що з нею сталося».
Після деокупації Київщини, наприкінці жовтня 2022 року, в межах проєкту “Надія для Бучі” американська некомерційна організація Global Empowerment Mission (GEM) спільно з партнерами та владою відремонтували електроопори, комунікації, дорожнє покриття, а також 110 будинків по вулиці Вокзальна. Також відбудували з нуля 12 повністю зруйнованих будинків. На відбудову вулиці виділили 6 місяців, але закінчили ремонтні роботи фактично за 5.
Відбудову профінансував Фонд Говарда Баффета.
Фото Євгена Котенка та з архіву Василя Молчана.
