Надія Дроган, журналістка:
— У скільки годин ви вийшли на роботу?
Марія Джижуленко, робітниця дільниці благоустрою УЖКГ «Ірпінь»:
— Ми виходимо, зазвичай, о шостій, пів на шосту.
Надія Дроган, журналістка:
— Хто ж вам сніданок так рано готує?
Марія Джижуленко, робітниця дільниці благоустрою УЖКГ «Ірпінь»:
— А хто готує їсти? Чай чи пили, чи ні — та й побігли. Сніг же на дорозі. У першу чергу треба прочистити дороги — дітям у садочок, у школу. Біля госпіталю відкидати сніг, може, хтось захоче в магазин піти. Бабусі ходять у магазин. Тому треба йти рано.
Поки місто ще тільки прокидається, Марія Іванівна вже на роботі. Її посада називається — робітниця дільниці благоустрою УЖКГ «Ірпінь». Уже понад десять років, із дня у день, практично без вихідних, за найлютішої погоди, вона — на своїй ділянці. Зараз її основні інструменти — лопата, кайло та відра з піском і сіллю.
Надія Дроган, журналістка:
— Я бачила, ви довбали лід на пішохідному переході. А не могли раніше так поприбирати, щоб цей лід не з’явився?
Марія Джижуленко, робітниця дільниці благоустрою УЖКГ «Ірпінь»:
— Та тут такі гори були. Ми ж усе одразу не можемо зробити. От потихеньку сиплемо пісок із сіллю. Воно трохи тане — знімаємо. Потім знову посипали. Завтра знову трохи познімаємо. Морози ж великі. Воно зразу замерзає. На вечір згребли, а на ранок уже не можеш його дзюгнути.
У розмові Марія Іванівна майже ніколи не каже «я». Лише — «ми». Бо працюють командою. Хоч і невеличкою. Там, де мали б працювати восьмеро, виходять утрьох. Жінка каже, людей катастрофічно не вистачає — робота важка, і охочих небагато.
Надія Дроган, журналістка:
— А буває таке, що втомилися аж край? І наступного дня думаєте: «Не піду на роботу»?
Марія Джижуленко, робітниця дільниці благоустрою УЖКГ «Ірпінь»:
— Якось подивишся — ці дітки йдуть у садочок, у школу. Думаю: ні, треба йти. Буває таке, що хочеться піти — не можу вже. Ну що робити? Нема людей. У нас дуже мало людей.
Надія Дроган, журналістка:
— Люди часто незадоволені роботою таких, як ви. Як ви це сприймаєте?
Марія Джижуленко, робітниця дільниці благоустрою УЖКГ «Ірпінь»:
— Кожній людині вгодити не можна, як би ти не старався. Є такі люди: як би ти не старався, а вони скажуть — то пісок не сипте, то сіль не сипте. Але є багато людей, які йдуть і дякують. Кажуть: «Чого ви так рано виходите?» А що робити?
Марії Іванівні — майже 70. І попри поважний вік та щоденну важку працю, вона знаходить у цій роботі свою радість — у простому людському слові.
Марія Джижуленко, робітниця дільниці благоустрою УЖКГ «Ірпінь»:
— Багато людей. Одні кажуть: «Добрий день». Другі кажуть: «Ми вам дякуємо». Інші кажуть: «Нащо ви сиплете?» Інтересно.
Поки ми знімали роботу комунальників, від мешканців почули все ж більше слів вдячності, ніж невдоволення.
Мешканка Ірпеня:
— Дякую за те, що вони посипають дороги, щоб люди не падали.
Мешканка Ірпеня:
— Я теж дуже дякую, що посипають дороги.
Мешканка Ірпеня:
— Я ось у поліклініці працюю. То у нас, звичайно, солі багато. Але це добре. Це краще, ніж падати й ламати руки та ноги.
Мешканка Ірпеня:
— Досить слизько. Це тільки посипали, мабуть.
Мешканка Ірпеня:
— Вони й так працюють на межі своїх сил.
Мешканець Ірпеня:
— Дякую за роботу, що в такий важкий час щось роблять добре.
