ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ: спогади очевидців. Частина 7 «Ірпінський пологовий» (відео)

Там не було ні зброї, ні військових. Це не був військовий об’єкт. Це був звичайний пологовий будинок — місце, де народжується життя.

У лютому-березні 22 року Ірпінський пологовий, що у Ворзелі, пережив одні з найтемніших днів. Його історія — про випробування і водночас про силу людей, які не залишили свою роботу навіть під обстрілами, в окупації.

Галина Петрова, лікарка-неонатолог Ірпінського пологового будинку:

«Ми розуміли, що ми маємо працювати. У нас було багато пацієнтів, новонароджених, багато вагітних жінок, які мали народжувати. Евакуюватися, виїжджати, не стояло на той момент питання. Тому що за всіма навіть правилами ведення війни ми розуміли, що ми медичний заклад».

Але дуже швидко медики зрозуміли інше: правила тут більше не працюють.

Зміна, яка заступила на чергування, так і не змогла розійтися по домівках.

Галина Петрова, лікарка-неонатолог Ірпінського пологового будинку:

«Колега, яка мала мене поміняти, вона не змогла доїхати. А я не змогла виїхати. Тобто всі, хто на момент 26 лютого заступили на чергування, усі тут залишилися».

Галина Петрова, лікарка-неонатолог Ірпінського пологового будинку:

«Уже були обстріли. Обстрілювали і наш медичний заклад — гінекологічне відділення».

Світлана Онищенко, акушерка Ірпінського пологового будинку:

«Одні пологи, як закінчилися, хлопок. Я не зрозуміла. Через вікно куля пролетіла. У прямому сенсі ми були під кулями. У коридорі виглядали через вікно, як колона танків ішла».

Пологовий прихистив тоді не тільки персонал і породіль, а і всіх, хто опинився всередині.

Світлана Онищенко, акушерка Ірпінського пологового будинку:

«Було 50 чоловік. І ми всі дружненько витримали цей період. Були вагітні, післяпологові з чоловіками, і співробітники, і цивільні люди».

Світлана Онищенко, акушерка Ірпінського пологового будинку:

«Всі ми підтримували одне одного, по черзі плакали. Бо не було звʼязку з рідними. Хотілося знати хто живий, хто ні. Але час спливав і ми, незважаючи на обстріли, страхи, продовжували працювати».

Галина Петрова, лікарка-неонатолог Ірпінського пологового будинку:

«Тут, прямо в коридорі, під стінами були матраци. Ми тут перебували. -Ви тут і ночували? -Так. Коли були сильні обстріли. Як згадую: на матрацах кожна мама тримає свою новонароджену дитину. Навіть у таких умовах обхід новонароджених, огляд – це було обовʼязково».

У той час, як в одному відділенні народжувалося нове життя, поруч – у сусідньому рятували поранених. 

Ірина Ханюченко, головна медсестра Ірпінського пологового будинку:

«Було прийняте рішення, що в разі потреби гінекологія перетвориться на військовий шпиталь. Було два хлопці. Вони територіальна оборона. Були в них осколкові поранення. В одного живота. В іншого куля влучила в спину. Ми надавали допомогу. Боролися за життя. На жаль, у нас не було можливостей, потужностей зробити якісь рентгени».

Галина Петрова, лікарка-неонатолог Ірпінського пологового будинку:

«Поступила до нас дівчинка, 12 років, з кульовим пораненням у голову. Батько віз цих дітей, обстріляли цю машину. І самі росіяни одну дитину вбили, а ця була поранена в голову, вони надали їм допомогу. І цей батько з пораненою дитиною, яка була без свідомості. Вони привезли її до нас, вона була у важкому стані. Її лікували, надавали допомогу».

Згодом ту дівчинку разом з іншими цивільними евакуювали завдяки рішучості директора Ірпінської центральної міської лікарні Антона Довгопола. 

Галина Петрова, лікарка-неонатолог Ірпінського пологового будинку:

«Він вийшов на контакт з окупантами. Ми коли побачили його… Він приїхав сам один за кермом у швидкій, його супроводжував окупант усередині з автоматом. Попереду БТР. І позаду танк. І в кожному цьому засобі по 3, 4 окупанти. Привіз допомоги гуманітарної – їжі для нас, для пацієнтів, суміші дитячі; забрав частину поранених у Бучу».

Попри страх, біль і невизначеність в Ірпінському пологовому вирувало життя. Під час окупації тут народилося 18 немовлят. 

Галина Петрова, лікарка-неонатолог Ірпінського пологового будинку:

«Саме основне, що ці діти народилися здорові. Бо дуже я переживала, щоб не було дитини, якій потрібно буде надавати допомогу в палаті інтенсивної терапії. Ми були на генераторі, це були перебої з електроенергією. Якщо би була дитина на штучній вентиляції легень, чи недоношена….цього я боялася. Щоб не появилася у мене така дитина. А такі ризики були, бо було багато жінок у різних термінах».

Сьогодні жінки згадують, пережити і вистояти тоді їм допомагала підтримка одне одного. Саме єдність рятувала в найтемніші часи. 

Світлана Онищенко, акушерка Ірпінського пологового будинку:

«У коридорі це було на каталці, де жінка не може обпертися. Цим слугувала допомога всіх. Один з татів тримав жіночку, як ми народжували, і коли народили, його вітають і кажуть: «Молодець». А він: «Це не моя жіночка, моя вже народила». Тобто ми не дивилися, чи це його жінка, чи не його, усі намагалися бути разом, бути зібраними».

Світлана Онищенко, акушерка Ірпінського пологового будинку:

«Тут народили ми. Було свідків багато. Коли народили, всі раділи, хлопали, бо це було на очах у всіх».

Світлана Онищенко, акушерка Ірпінського пологового будинку:

«Розумієте, зараз я закрию очі… І все, хто де був, де ми стояли, де в якому куточку. Так чого роздіта? Раптом треба бігти, захищатися. Ми всі згуртовані. І в цьому куточку, і в цьому. Ця ситуація у твоїй голові, у твоєму серці назавжди».

А вже 9 березня Ірпінський пологовий будинок евакуювали. 

Світлана Онищенко, акушерка Ірпінського пологового будинку:

«Коли ми зустрілися після цього, яке це було щастя. Ми ще рідніше стали. Ми всі обіймалися, цілувалися. Я розумію, що зараз багато негативу. Але любов і доброта врятує світ».