Організатор пробігу до Дня Незалежності Ігор Мишко: «Можна досягати надвеликих цілей. Усі обмеження – в нас у голові»

Сьогодні унікальний легкоатлетичний пробіг, приурочений до Дня Незалежності України, фінішує в столиці. Позаду – десятиденний шлях завдовжки в півтисячі кілометрів, що проліг від волинського міста Ковеля. Напередодні, в День Державного Прапора, символічний передфінальний етап пробігу відбувся в Ірпені. Після його завершення журналіст ITV поспілкувався з одним із п’яти учасників команди – організатором вражаючого спортивного дійства і його головним спонсором Ігорем Мишком.

— 10 днів бігу, 500 кілометрів – це дійсно вражає… Де-факто, це цілих 10 ультрамарафонів. Хто ці люди, яким таке під силу?

— Наша команда називається «Trekking Team». У пробігу беруть участь п’ятеро людей. Олена Шевченко – єдина дівчина в нашому колективі – майстер спорту України з легкої атлетики, член збірної України з добового бігу. Її рекорд – 205 кілометрів за 24 години. Ігор Саханда – чемпіон України з бігу на 100 кілометрів. Також у нашій команді є Володимир Сковородка, який минулого року потрапив до Книги рекордів України – він першим пробіг марафонську дистанцію в повному спорядженні пожежника: з кисневим балоном, усією амуніцією, в шоломі й вогнезахисному одязі. Є серед нас і новоспечений ультрамарафонець Вадим Булік. Ультрамарафонцем він став саме під час цього пробігу. Вадим – професійний відеорежисер, знімає і монтує відеоблоги, беручи безпосередню участь у змаганнях бігунів. Ми будемо робити повноцінний фільм про наш пробіг – мінімум на пів години, бо є дуже багато матеріалу. Вадим поїхав із нами для зйомок, і його це так надихнуло, що він сам кілька разів пробіг ультрамарафонську дистанцію. А я їхав за кермом автомобіля супроводу – своєчасно забезпечував усіх водою і їжею, віз усе необхідне.

Основна мета пробігу – популяризація здорового активного способу життя, мотивація для людей, приклад того, як можна досягати надвеликих цілей. Нам завжди здається, що ми чогось не можемо, але насправді всі обмеження – в нас у голові. Треба рухатися, ставити цілі та їх досягати.

— Ви назвали свій пробіг «Quеen & Trek King». Чому так?

— Легку атлетику називають королевою спорту, звідси й quеen – англійською «королева». Найпопулярніший вид спорту в легкій атлетиці – це біг. Біг на довгі дистанції можна назвати елітним. Тому – king, король. А trek – це подорож, прогулянка.

— Чому вирішили стартувати саме з Ковеля? Члени вашої команди – ковельчани?

— Родом ми з різних куточків України, лише Володимир народився на Ковельщині. Ігор – переселенець із Чорнобиля, Олена – з Одеси, Вадим – зі Львова, я – з Сумської області. Але зараз ми всі живемо і працюємо в Києві.  

Рік тому 15 серпня була створена наша команда «Trekking Team». І от ми вирішили зробити такий пробіг, який би тривав від дня її народження і до Дня Незалежності України. Стандартна дистанція марафону – 42 кілометри 195 метрів. Все, що більше – це ультрамарафон. Ми взяли класичний мінімальний стандарт ультрамарафону – 50 кілометрів, помножили на 10 – вийшло 500. Прийняли рішення, що будемо бігти з Західної України до Києва. Подивились на карту й обрали місцем старту Ковель. Розглядали ще варіант щодо Львова, але ми хочемо привернути увагу до бігу і в менших населених пунктах, бо у великих містах цей вид спорту й так достатньо розкручений. Тому зупинили свій вибір на Ковелі. Побігли ті, хто був підготовлений і мав можливість узяти відпустку.  

Нашу ініціативу з радістю підтримали ковельчани, які організовують там місцеві змагання з бігу на довгі дистанції. До речі, вони розповіли нам цікаву історію: недавно на Ковельщині було знайдено медаль, яка свідчить про те, що у 2020-му виповниться 90 років від моменту проведення в їхньому краї одного з перших в Україні марафонів.

Взагалі, було багато цікавих збігів і ситуацій. Наприклад, коли подолали перших 50 кілометрів і зупинилися в селі Кременець Волинської області, сільський голова там якраз відзначав своє 50-річчя. Він прийняв нас у себе вдома так, наче ми давно знайомі чи рідні.   

Після другої п’ятдесятикілометрівки ми опинилися у волинському селі Дерно і звернулися по допомогу до голови місцевої сільради, щоб допоміг десь розміститися на нічліг, бо там немає готелю. Він запропонував переночувати в нього. Ночували на сіновалі – це було дуже класно, виспалися краще, ніж удома. Голова – Олександр Гуч – молодий чоловік, був учасником Майдану, отримав там поранення, рятуючи побратима. Його мама до Дня Незалежності пошила чотириметровий прапор України. Коли вона дізналася, що ми плануємо в День Державного Прапора завітати до військового шпиталю в Ірпені, то запропонувала, щоб ми цей пошитий нею стяг передали воякам на пам’ять, як знак пошани. І ми це сьогодні здійснили.

— В Ірпені до вас долучилися наші спортсмени й символічно пробігли з вами вулицями міста. В інших містах було щось подібне?

— Так, у кожному населеному пункті. З Ковеля нас провели місцеві легкоатлети – вони бігли з нами кілометрів 15. Крім того, супроводжувала поліція, карета швидкої. На всьому шляху долучалися представники різних спортивних організацій. В усіх населених пунктах нас зустрічали на в’їзді. В обласних центрах місцеві спортсмени супроводжували нашу команду по 10–15 кілометрів – через усе місто. У Рівному зустрічали представники великого потужного спортклубу. Цікаво, що були люди і зовсім молоді, і поважного віку. Наприклад, у селі Кременець із нами бігли школярі віком від 10 років. У Рівненській області з нашими спортсменами 27 кілометрів пробіг школяр-одинадцятикласник. Він тренується в клубі спортивного орієнтування і до цього пробігав 17 кілометрів – це був його максимум. Отакий приклад того, як мотивують людей такі акції, як наша.

Звичайно, цей супровід, коли біжать інші спортсмени – це додаткове навантаження, тому що нашим атлетам доводиться рухатися з меншою швидкістю, не в тому темпі, в якому вони можуть. Але ми йшли на це, щоби показати, що в Україні існує потужний і свідомий біговий рух, учасники якого підтримують одне одного.

У Житомирі місцева влада організувала нам зустріч із любителями бігу – своєрідний брифінг чи майстер-клас. Ми близько двох годин спілкувалися на вулиці, просто неба. Нам ставили різні запитання: як треба готуватися, як відновлюватися, яке використовувати харчування, екіпірування, як витримувати психологічно такі довгі дистанції. Було чудово.

Траплялися й інші цікаві випадки. На Волині до нас приєдналися двоє велосипедистів – два пана Миколи. Одному 64 роки, другому – 59. Вони виїхали нам назустріч за 25 кілометрів від свого села і потім нас супроводжували. Їм було цікаво, їх це надихало. А наступного дня один із них (молодший, на прізвище Карасек) поїхав із нами до Рівного, подолавши майже 40 кілометрів.

На межі Ірпеня нас теж зустрів велосипедист, ветеран війни на Сході. Йому дуже сподобався наш пробіг, і він супроводжував нас на всій дистанції, аж до військового шпиталю.

— Скільки годин у день бігли ваші ультрамарафонці?

— Щодня ми стартували о пів на сьому чи о сьомій ранку і долали денний відрізок за 6–7 годин. Це якщо пробігали через велике місто, де великий транспортний трафік. А якщо ні, то справлялися за 5 із половиною годин. Сьогодні (23 серпня – ред.) пробігли найбільше – 66 кілометрів. А фінішуємо в Пирогові – там до Дня Незалежності вже декілька років проводиться забіг.

— Які враження від Ірпеня?

— Ірпінь – класне привабливе сучасне місто, нам сподобалось. Охайні парки, сквери, площа, дороги, клумби. Нас зустрічала гарна команда. Підтримала ваша місцева влада – в. о. мера та її помічники – молоді, сучасні, привітні люди. Це класно.

Перед публікацією цього інтерв’ю стало відомо, що на фінішному етапі пробігу до ультрамарафонців знову приєднався Микола Карасек – 59-річний велосипедист із Рівненщини, який для цього проїхав понад 300 км.