«Шматки будівлі летіли над моєю головою». Як Ірпінь вистояв під обстрілами російської армії

Наступаючи на Київ, російські сили прагнули встановити контроль над містами у передмісті столиці, серед яких був Ірпінь — маленьке, з населенням 60 тисяч, «місто парків», як його називали місцеві. Майже місяць російські війська контролювали частину міста. Місцеві ховалися у підвалах без світла та їжі, вибиралися з Ірпеня під обстрілами — ці кадри потрапили на шпальти усіх світових ЗМІ.

«Недооцінили ситуацію»

«Я почув вибухи ще до того, як прочитав новини. Зрозумів, що почалася війна. Спочатку я батьків не будив, бо вибухи були далеко. А потім вибухнуло досить близько — так, що затремтіли шибки. І я вирішив, що краще їх розбудити. Оскільки у нас був досвід життя у Донецьку, ми знали, що робити: замкнулися у ванній кімнаті, принесли туди плед та їжу».

Микита Григоров родом з Донецька. Коли у 2014 році почалася війна на Донбасі, його родина переїхала спочатку до Києва, а потім купила квартиру в Ірпені.

Місцеві часто описують місто як «нове» й «зелене»: до столиці недалеко, багато місцевих щодня їздили з Ірпеня до Києва на роботу. Ціни на житло нижчі, ніж у Києві. У місті мешкало багато молодих сімей з дітьми.

У перший день війни, 24 лютого, російська армія висадила десант в аеропорту «Антонов» у селищі Гостомель — менше ніж за десять кілометрів на північ від Ірпеня. Водночас російські військові перетнули білорусько-український кордон, дійшовши до Чорнобильської атомної електростанції, щоб встановити зв’язок з десантом та налагодити постачання. У районі аеропорту точилися важкі бої.

Російські військові, що захопили аеропорт «Антонов», почали просуватися до Києва. Маленький Ірпінь опинився на шляху до столиці.

«Ми недооцінили ситуацію, не розуміли [важливість] розташування Ірпеня на мапі. Якби ми спочатку зрозуміли, що війська переправлятимуть через кордон з Білоруссю, що все це йтиме через Ірпінь, ми поїхали б раніше, ловили б попутки, просили б підкинути нас хоча б до Києва. Але ми подумали, що війна десь там, далеко, нас це не торкнеться, бо ми на відшибі від Києва», — каже місцева мешканка Вікторія (вона попросила не називати її прізвище).

Вікторія з чоловіком взяли в іпотеку квартиру в Ірпені й переїхали до міста у 2016 році, робили ремонт самотужки. В Ірпені у подружжя народилася донька.

Рано вранці 24 лютого Вікторія прокинулася раніше за будильник від незрозумілих вибухів, вийшла у вітальню і збиралася викликати таксі, щоб їхати на роботу. Перед виходом з дому вона вирішила перевірити новини й побачила звернення Володимира Путіна, в якому він оголосив про початок «спеціальної військової операції» в Україні. Лише тоді Вікторія зрозуміла, що дивні звуки, які вона чула, були не салютом, а справжніми вибухами.

«Мене охопив страх, нерозуміння, що відбувається, сльози, руки тремтіли. Зрозуміла, що на роботу вже ніхто не їде», — каже Вікторія.

Родині почали телефонувати родичі, просили їх евакуюватися, але особистої автівки Вікторія з чоловіком не мали, і не змогли виїхати у перший день війни.

Бої ліворуч і праворуч від дороги

25 лютого, на другий день війни, українські військові, щоб запобігти просуванню російських сил до Києва, підірвали міст через річку Ірпінь, що з’єднує однойменне місто зі столицею. Наступні кілька днів у місті залишалося лише два маршрути для евакуації: залізницею або через руїни зруйнованого мосту.

Два дні по тому російські війська просунулися до Бучі — лише за п’ять кілометрів від центру Ірпеня. Того ж дня українська влада розповіла, що російські військові спробували прорватися в Ірпінь — у місті точилися танкові бої. З 27 лютого, за даними вашингтонського аналітичного центру Institute for the Study of War, російські військові вже входили до міста.

Вісім днів Вікторія з чоловіком та маленькою донькою провели в Ірпені. Спочатку спускалися у сховище, але там часто не було світла, було холодно. «Холодна цегла» — так описує Вікторія підвал. Спати не було де, жінка сідала на стілець, брала дитину на руки, щоб дівчинка могла поспати.

«Але весь час лунали вибухи, стіни дрижали. Ночі зазвичай були спокійнішими, але годин з семи ранку починалися сильні обстріли. Було дуже страшно — навіть ворухнутися було страшно. І цей страх наростав».

У вологому холодному підвалі донька Вікторії захворіла, і сім’я повернулася до квартири — постелила матрац у коридорі, де немає вікон. На цей момент у них закінчувалася їжа. Вікторія з дитиною хотіли евакуюватись.

«Наш будинок далеко від залізничного вокзалу — пішки туди близько години, а авто немає. Я написала у домовий чат, і рано-вранці мені відповів чоловік, запропонував підкинути до вокзалу. Я схопила речі й дитину. У нас було 10 хвилин, щоб з чоловіком обійнятися. У машині я ховала дитину внизу, щоб захистити від обстрілів. На пероні ми чекали години дві — навколо все вибухало, гуркотіло, летіли уламки».

Вікторія змогла сісти у потяг 4 березня. Зараз вона у безпеці — у Німеччині. 5 березня мер Ірпеня повідомив, що російські військові підірвали залізничні колії поряд з містом. Місцевих попросили евакуюватись через зруйнований міст.

Микита Григоров хотів евакуюватися заради батьків, але автомобіля сім’я не мала. Потім він дізнався, що його сусід виїжджає автівкою до розбомбленого мосту, і в нього якраз є три місця.

«Він сказав: п’ять хвилин. Ми взяли два рюкзаки, які вже були готові. Лунали обстріли. Ми виїхали. Їхати недовго — 10–15 хвилин, але через бойові дії. Бої точилися і ліворуч, і праворуч від дороги. Ми чули і мінометну стрілянину, і автоматні черги. Але ми все ж таки доїхали до мосту й там переправились. На іншому березі нас зустріли наші солдати і автобусами евакуювали до Києва», — розповідає Григоров.

До 6 березня цим шляхом з міста змогли вибратись понад дві тисячі людей. Кадри мирних жителів, які ховаються від обстрілу під зруйнованим мостом, облетіли шпальти всіх світових ЗМІ.

Вийти цим шляхом з міста вдалося не всім. У той день Сергій Перебейніс побачив у твіттері пост про загибель цілої сім’ї, яка намагалася вибратися з Ірпеня. Перебейніс впізнав на фото знайомі валізи — і так зрозумів, що втратив дружину і дітей.

До 2014 року родина мешкала в Донецьку, але коли там почалися бойові дії, вони евакуювалися під Київ. За вісім років нова війна вбила його дружину і двох дітей — 18-річного Микиту та дев’ятирічну Алісу. Під час обстрілу також загинув волонтер, який допомагав сім’ї втекти з Ірпеня.

Сергій Перебейніс, який до війни поїхав на Схід України доглядати за хворою матір’ю, написав після загибелі родини: «Вибачте мені, я не прикрив вас».

«Живі у пріоритеті»

«У нас є такий жарт: хто обстріл під мостом не пересидів, того ірпінським волонтером вважати не можна», — розповідає місцевий волонтер Максим. Цілий місяць він провів у місті, допомагаючи місцевим евакуюватися, доставляючи харчі тим, хто залишився, та забираючи тіла загиблих з вулиць.

«Ліворуч — поле, праворуч — поле, а зверху — міст. Чуєш – прилетіло на міст і думаєш щоразу: наскільки міцний це міст? Чи проб’є його черговий снаряд, чи ні?»

Один із найстрашніших обстрілів накрив волонтера у центрі Ірпеня. Максим був у машині, коли неподалік почали падати шматки будівлі.

«Це дуже страшно, коли чуєш великий калібр. Я вибіг з авто, знав, що поруч бункер. Спускаюся сходами, стукаю — а там зачинено, і я знаю, що люди мене не чують. Я стою, голова моя вище за рівень землі. Я чую, як прилетіло у сусідню будівлю, чую, як шматки будівлі летять на бляшаний піддашок над моєю головою. Я перебіг до сусідньої будівлі — там такі самі сходи вниз, теж зачинено. Вийшло з ноги вибити двері, дивлюся — там маленька кімнатка метра на три, повертаю за кут — а там технічне приміщення… і вікно. Або через вікно уламками зрешетить, або у першій кімнаті просто до дверей щось прилетить».

У напівпідвалі під обстрілом Максим просидів півтори години.

На початку березня загинув друг Максима — хотів виїхати з міста і на білому «Аутлендері» вирішив заїхати додому за документами. У машині було кілька людей.

«Вони не доїхали, — каже Максим. — Їхню машину розстріляли. Це був не снаряд, їх розстріляли з автомата. Деякі вижили — комусь в око влучили, комусь у голову. Мій товариш випав з автівки і лежав на вулиці. За кілька днів я забирав людей на вулиці Пушкінській, проїжджав повз тіло мого товариша, якого не міг забрати. Дуже хотілося, але у пріоритеті були живі».

14 березня вже половина Ірпеня була під контролем російських військових. Максим саме їхав до окупованої частини міста на черговий «виклик» — мешканці окупованих районів писали волонтерам, якщо хотіли евакуюватись, або просили привезти їжу.

«[Я їхав] вулицею, заваленою автівками. У кожній було кілька тіл цивільних». Тіла вбитих Максим знаходив уздовж доріг, у будинках та в автівках. Скільки у місті загиблих мирних жителів — він точно не знає. Біля магазину Максим знайшов тіло літнього чоловіка-охоронця з цигаркою в руках. Ворота за спиною чоловіка були зрешечені пострілами. «Людина просто вийшла покурити надвір, і її застрелили. Ну от навіщо?» — запитує Максим.

З російськими військовими Максиму доводилося спілкуватися багато разів, коли він забирав з окупованих районів жінок, літніх людей та дітей.

«Я півтора кілометра йшов з піднятими руками, кричав, що я волонтер. Доходжу — один кулеметник сидить в окопі й тримає мене на прицілі. До мене виходить десантник у тільнику. І він: «Та хто ти такий? Волонтер? А що в кишенях?» Такий собі мікс гопника і десантника. Настільки стереотипний персонаж. Я сказав, що я волонтер, виводжу людей з Ірпеня. Він каже: «А куди ти їх вивозиш?» До Києва, відповідаю. І показую у бік Бучі (у протилежному напрямку від Києва. — Ред.). І він як закричить: «Так я знаю, де це! Ми завтра там будемо! Навіщо тобі людей вивозити до Києва, ми будемо там завтра!» До того моменту вони в Ірпені вже два тижні були. Він навіть не спромігся на карту подивитися. Я раніше думав, що багато заяв — це наша пропаганда для підтримки бойового духу. А коли я з ними поспілкувався, я зрозумів, що наші ще й применшують».

«Росія зруйнувала мій дім»

Після чергового етапу російсько-українських перемовин у Стамбулі Москва оголосила, що «у кілька разів» скорочує військову активність на київському напрямку. Українська влада наголошувала, що російські військові зіткнулися під Києвом з серйозними логістичними проблемами та опором Збройних сил країни. Американська розвідка тоді заявила, що російські війська відступають, щоб зосередитись на півдні та сході.

28 березня мер Ірпеня Олександр Маркушин повідомив, що місто звільнили від російських сил, однак обстріли тривали ще кілька днів.

Американський аналітичний центр Institute for the Study of War вважає, що російські військові вже не зможуть відновити наступ на цьому напрямку: «Україна виграла битву за Київ. Українські сили продовжують зачищати Київщину від залишків російських формувань».

Після того, як Україна повернула контроль над сусідньою Бучею, і в місто змогли потрапити незалежні журналісти, ЗМІ оприлюднили кадри насильства й страт мирного населення на окупованих російськими військовими територіях. Міноборони Росії назвало кадри «постановними».

Аліна Кривояз сподівається якнайшвидше потрапити додому.

«Мої батьки були ще дуже молодими, коли купили будинок у 2004 році, — розповідає Аліна. — Тато мріяв про великий будинок, а мама — про камін. Батько працював на трьох роботах, щоб здійснити мрію. Купили будинок. Тато своїми руками зробив камін. У травні 2019-го ми дізналися про його невиліковну хворобу — пухлину мозку. У липні 2019 року після операції він рвався добудувати другий поверх. Але незабаром йому стало зовсім погано. У 2020-му він помер. Людина вклала всю себе у цей будинок. Росія зруйнувала мій дім. Знищила мрію батька. Все, що лишилося від нього».

Від будівлі, збудованої батьком дівчини, лишилася лише коробка. Усередині все знищено. Аліна не хоче вірити в це, доки не побачить рідний будинок на власні очі. Вона сподівається повернутися в Ірпінь: «По-справжньому життя своє та рідних уявляю лише у рідному місті. Сподіваюся, що місто швидко відновлять, бо його вигляд наразі розбиває серце. Так шкода, що про Ірпінь у всьому світі дізналися у такий спосіб».

Зв’язок з Ірпенем кілька тижнів намагалася встановити Юлія — вона не захотіла їхати за кордон під час війни і мешкає в селі під Києвом. В Ірпені залишилась її мати. У другий день війни дівчина хотіла поїхати за нею, але міст через річку підірвали, і 74-річна жінка залишилась в Ірпені — в тій частині міста, яке захопили російські військові.

З матір’ю Юлія не говорила з 4 березня.

«У нас в Ірпені приватний будинок з підвалом. Мама дала притулок сусідам, в яких підвалу не було. Ці люди поїхали від неї 9 березня, зателефонували мені, розповіли, що мама, попри вік, усіх підтримувала, казала, що все буде гаразд, жартувала».

За даними міської влади, в Ірпені зруйновано 50% будівель. Під час окупації у місті залишалося чотири тисячі мешканців. Скільки саме загинуло людей — невідомо. Мер міста попередньо говорив про 200–300 загиблих, але ці дані не є остаточними.

25 березня Президент України Володимир Зеленський надав Ірпеню звання міста-героя.

Ольга Просвірова

Джерело: «ВВС Україна«