На початку повномасштабного вторгнення Ангеліна Шелевей працювала у відділі державної реєстрації Ірпінської міської ради. 24 лютого 2022 року вона могла виїхати до рідних на Волинь, однак вирішила залишитися у місті. Ангеліна долучилася до волонтерського штабу, який розгорнули в Будинку творчості письменників. Про життя Ірпеня під час бойових дій, евакуацію та повернення після деокупації — в її розповіді.
24 лютого почалось з того, що я зачинилась у гардеробній кімнаті й малювала стрілки, бо я збиралась на роботу і категорично відмовлялась вірити в те, що дійсно почалась повномасштабна війна. Я тоді орендувала квартиру зі співмешканками. Дівчата похапки збиралися додому, а я збиралась на роботу.
Працювала я у відділі державної реєстрації Ірпінської міської ради. Було трохи хаосно. Я пам’ятаю, що на першому поверсі була і поліція, і Муніципальна варта. Тоді ще заспокоювали, що все добре, це працює наше ППО, все нормально. Але ми до обіду попрацювали і нас відпустили додому.
У мене, в принципі, в Ірпені з якихось дуже близьких родичів нікого немає. Був тільки мій хлопець, найближча людина, до якого я успішно не могла додзвонитися весь ранок, і я не могла зрозуміти, що робити. Я сама з Волинської області й живу на самому кордоні з Білоруссю. Тобто я розуміла, що їхати додому до батьків – це взагалі не варіант, бо наступ може також початися і з тієї сторони.
Та й загалом, Ірпінь для мене з 2013 року став рідним містом, і якось я бачила себе в той час тут. Хлопець пішов у ТРО, 24-го вони займалися організацією цього всього, а я була сама дома. Це був цокольний поверх. Я пам’ятаю, вечір, темно і я залишилася сама, вже дівчата пороз’їжджалися, було дуже страшно.
Не було розуміння, що взагалі відбувається у місті. Я боялася, що хтось виб’є вікна і все-таки забереться в квартиру. Тож зачинилася у ванній кімнаті, зняла дзеркало, бо боялася, що буде вибух і воно розсиплеться, дуже гучно було. Поклала подушку на пральну машину і так спала.
Коли до мене приїхав хлопець, побачив, що така ситуація, каже: «Збирайся, ти їдеш до батьків». Але я вже на той момент мала чітке рішення, що я не їду до батьків, я залишаюся тут.
Він каже: «Ти ж сама так не будеш?». Я кажу: «Не буду. А що ви там у штабі робите?». Він каже: «Там у штабі точно робота знайдеться». Я кажу: «То я йду до вас в ТРО».
Мабуть, найбільшим поштовхом було моє внутрішнє переконання через стосунки, які почалися не так давно, першого лютого. Я боялась якось втратити контакт, втратити зв’язок. Не було розуміння, що може відбутися зі мною, що може відбутися з хлопцем. Все-таки хотілося бути десь разом, і рішення приймати в одному напрямку.
У штаб я прийшла вранці 25 лютого. І там, на відміну від міської ради, не було хаосу. Там якось таке враження, що всі вже знали свої обов’язки, і кожен робив якусь визначену роботу. Я ще тоді так думаю, а чим буду займатися я? Бо тут вже всі знають, хто чим займається, а я тільки новенька прийшла. На другому поверсі, пам’ятаю, стояв більярдний стіл, і лежали телефони. Старі, звичайні телефони. Не пам’ятаю вже точно хто, але кажуть, сідай, будеш сидіти на гарячій лінії і приймати дзвінки.
Дзвінків було неймовірно багато тоді. Прямо поки ти говориш, уже зразу йде інший дзвінок, і ти лише згодом передзвонюєш. Протягом дня можна було прослідкувати чітку зміну настрою людей. Бо спочатку дзвонили і пропонували більше гуманітарну допомогу. Наприклад, чоловіки пропонували свої машини віддати хлопцям військовим. Були жінки, які дзвонили і пропонували, що можуть готувати борщі великими порціями, пекти хліб для захисників, для тих, хто потребує. Хтось пропонував закрутки. Тоді відчувалася згуртованість людей, бо дуже багато було саме пропозицій допомогти.
А з часом дзвінки змінились на те, що люди просили привезти їжу, привезти воду, привезти ліки. Потім почали на нашу лінію дзвонити просити допомогу для дітей, які мали цукровий діабет і не мали де купити необхідні ліки. Ми працювали на гарячій лінії, а були хлопці волонтери, які розвозили. Комусь треба були крупи, комусь хліб. Ми збирали пакети, передавали цим хлопцям з адресами.
Коли дзвінків стало дуже багато, було дуже складно зрозуміти, як це все упорядкувати. Бо на одну лінію дзвонять і з проханням допомогти, і з пропозицією допомогти. Тоді десь на другий чи третій день до нас прийшов Паша Лі. Він на комп’ютері зробив таблиці, де можна було все упорядкувати. Стало зрозуміло, хто що пропонує, і хто що просить. Можна було дуже легко скерувати наших хлопців, які розвозили адресно цю допомогу.
Коли дзвонять і повідомляють, що бабуся сама лишилася, і вона не ходить. І ти розумієш, що це вже на тій території, яка під обстрілами постійно, навряд чи хлопці туди доїдуть. Але хлопці й туди доїжджали. Пробирало постійно, але був у мене один дзвінок, я й досі не знаю, хто цей чоловік. Він дзвонив вже після деокупації Ірпеня і дуже дякував. Казав, що якби не ми тоді, якби він зі мною не поговорив, то навряд чи залишився ментально в порядку. Це, до речі, з Бучі. Він розповідав, що багато людей було в підвалі, їх чи засипало, чи що. Вони не могли звідти вийти. І це був єдиний живий голос у тому всьому, що відбувалося. Він дзвонив зі сльозами і дуже дякував, що тоді зміг додзвонитися.
З Бучі, до речі, дуже багато було дзвінків, просто що наші хлопці не завжди мали можливість туди доїжджати. І ми намагалися якось знайти, хто в Бучі такими питаннями займається, щоб скоординувати людей. І з Гостомеля дзвонили. Більше того, дзвонили навіть з усієї України, переважно родичі, запитували, яка у нас ситуація. Бо люди не могли додзвонитися до рідних, зв’язку не було, уже тоді не було світла і можливості зарядити телефони. Тож наша лінія розривалась.
Я, до речі, і зараз, якщо через «GetContact» подивитися, то бачу, що в людей підписана там «Ірпінь, волонтери, доставка їжі» чи «Волонтери беруть слухавку».
Потім почали приходити ще дівчата, яким ми передали цю напрацьовану лінію, а самі почали розбирати гуманітарну допомогу. Коли прибував, наприклад, одяг, він був у такому хаосі. Нам просто зносили мішки, ми сортували цей одяг для наших хлопців. Пам’ятаю, приїжджали машини із провіантом, типу дитяче харчування, памперси. Ми з дівчатами теж розвантажували ці машини. Такі руки й обличчя обвітрені були. Фуру розвантажити це складнувато.
У штабі все було, насправді, дуже злагоджено, бо ми тоді розуміли один одного навіть без слів. Коли ти бачиш, що хтось не справляється, ти підхоплюєш щось, допомагаєш. Ми були на оптимізмі. Ми і гімн співали, і українські народні пісні співали, і загалом навіть жартували постійно. У нас не було паніки, не було страху. Хоча я зараз думаю, що якби довелось це повторно пережити, то я не знаю, чи я б впоралася з тим. Але на той момент нічого не страшного було.
Ті, хто жили в Києві, вони не їздили, зрозуміло, додому, а залишалися в штабі або до знайомих по Ірпеню. Я не лишалася. Ми завжди були на штабі переважно до 12-ї, до 1-ї години ночі. Але потім поверталися на зйомну квартиру.
До речі, з 5 на 6 березня, коли ми останню ніч уже там ночували, то в цей же будинок на п’ятий поверх влетів снаряд і не розірвався. Але ми були настільки втомлені, що навіть не почули цього вибуху, коли в будинок щось летіло. Ми просто, коли вранці прокинулися. Лише потім побачили, що вікна на кухню відчинені від ударної хвилі.
Штаб в останні дні почали обстрілювати, сипались вікна. Ми останній день, 5 березня, просиділи майже весь у підвалі, бо неможливо було вийти. Тоді було прийнято рішення, що дівчат точно потрібно звідти евакуювати. Нас зібрали всіх в одну машину і перевезли на Квіткову.
Тоді їхати дорогами Ірпеня було майже неможливо, тому що треба було постійно зупинятися: прибирати дерева, повалені на дорогу, або дроти тримати вгорі, щоб машина могла приїхати. І постійно вибухи. Ми їдемо однією дорогою і починається, не пам’ятаю точно, бо все як в тумані, але починають падати якісь снаряди, машина різко розвертається, там починається пожежа, нас везуть вже в іншу сторону.
6 березня ми, як завжди, в робочому режимі, прийшли на штаб, але тоді там було порожньо. Це був ранок-ранок, хтось уже виїхав, частково з тих, хто з нами були на штабі, а ми повернулися. Тоді у нас був Олександр з позивним «дронщик». Він приїхав машиною і почав кричати, що у нас є 5 хвилин, щоб звідси забратися. Ми просто порозсаджували людей по машинах… Я ще пам’ятаю, тоді немає світла, я пішла на кухню, хлопцям бутерброди ж треба зробити, і мене всі шукали, куди ділася. Але ми всілися і почали їхати на Романівський міст. Він вже на той час був зруйнований, там вже було дуже багато машин. Десь на початку мосту ми залишили свою і просто під мостом по дорозі життя проходили. Тоді був дуже сильний обстріл. Стояли військові по узбіччю, які людей координували, і ти йдеш, кричать: «вибух, лягай», і ти лягаєш, встаєш і знову йдеш. Тоді, коли ми виходили, десь в той же час в Романівці сім’ю з дітьми розстріляли, яка облетіла весь світ.
Дівчата сіли в евакуаційний автобус, а хлопці лишилися допомагати переводити людей. Зв’язку не було, я пам’ятаю, у нас ці мобільні старі телефони Nokia, які невбиваємі, і ми кидали ці телефони нашим хлопцям. Бо теж не розуміли, чи бачитимемо ми їх ще, чи вже назавжди.
Евакуаційні автобуси привозили людей до Академмістечка. І, чесно кажучи, у нас було таке здивування, бо це як в іншу планету потрапити. В Ірпені немає ні магазинів, ні світла, ні води, ні зв’язку — нічого. Ми приїхали на Академмістечко, і там просто працює магазин, і можна було взяти каву. Це було перше, що ми зробили, — пішли за тою кавою, бо це наче щось останнє із стабільного попереднього життя.
І ми на Академі стояли, не пам’ятаю, скільки годин, але чекали все-таки нашу всю команду, наших хлопців, щоб вони повернулися і тоді вже якось прийняти рішення. Після чого поїхали, хто куди. Роз’їхалися, скажімо так, на два дні, кожен в різні сторони.
Я поїхала до батьків на Волинь. А потім мені сказали, що знову утворюється штаб в Києві.
Мої батьки були перелякані, і просили, і молили: «залишся, усі виїжджають, а ти знову туди повертаєшся». Але я прийняла рішення і точно знала, що моя робота там буде потрібна.
Я повернулася назад, тоді жила в Києві, ну і штаб був в Києві, але роботи знову ж таки було дуже багато. Тоді вже почали офіційно документувати хлопців, які були в ТРО. Укладали договори, у мене вже була така більш документарна робота. Ну і в Ірпені досі відбувалася евакуація. І наші контакти, знову ж таки, розлетілися по області, що ми координуємо цю евакуацію.
Дізналися про звільнення Ірпеня, коли були в штабі. 27 березня в мене День народження, а 28-го звільняються. Я кажу, що це просто найкращий подарунок, який тільки може бути. У штабі всі неймовірно раділи, звісно. Я, як істинна дівчина, вирішила, що мені 29-го терміново в Ірпінь, щоб забрати плойку для волосся. Мене забрали хлопці, які в ТрО працювали і я з ними з’їздила. Змогла взяти якісь речі, які в квартирі збереглися. Щось елементарне своє забрати.
Але картина по місту була, відверто кажучи, тоді така неприємна. Деякі вулиці у мене і зараз не можуть асоціюватися з життям. Бо там, наприклад, біля Чехова те, що ми бачили, там дуже страшні картини. Там просто лежали люди, які вже не перший день лежали, і голодні собаки, які біля них ходили. Це жахлива картина. По Університетській теж, в АТБ було багато дуже собак. І запах у місті стояв неймовірно жахливий, бо в магазинах, які позачинялися, все псувалося. Ну, і плюс люди, які мертві лежали на вулицях.
До початку квітня ми були на штабі там в Києві. А повернулися, після деокупації, коли вже трохи можна було заїжджати сюди. Тоді ще по перепустках в Ірпінь запускали. Ми облаштували робочі місця в Ірпінській міськраді. Тоді ні світла, ні води не було, нічого такого. Нам ще обіди якісь гарячі привозили. Військові вже оформляли себе офіційно, юридично, ми їм довідки виписували, що вони були дійсно в ТрО, і працювали у напрямку договірної роботи.
Якраз перед повномасштабним вторгненням у Службі у справах дітей та сім’ї змінився тоді керівник. І вона змогла пропрацювати буквально два тижні, якщо я не помиляюсь. А з початку повномасштабного з дитиною евакуювалася за кордон і повідомила про рішення, що не повернеться, а планує там залишитися. Оскільки шукали керівника в службу, і мою побачили мою роботу в штабі, оцінили, певно, як відповідальну людину, на яку можна покластися, мені запропонували очолити Службу у справах дітей.
Там були свої проблеми, бо багато дівчат були за кордоном. Тобто треба було зібрати все, скажімо так, з нуля. Служба теж була під час окупації взламана, і печатки були поламані, треба було все відновлювати. Я подумала і вирішила, що я, в принципі, можу справитись з таким викликом. Погодилася!
Насправді наскільки чудові люди у нас живуть, наскільки розумні. Навіть коли під час війни, ми робимо реформи і працюємо над тим, аби підвищувати рівень життя у нелюдських умовах. І відверто кажучи, партнери наші, з якими ми працюємо у напрямку роботи Служби у справах дітей вони дивуються. Коли ми їздили по обміну досвіду і в Північну Македонію, і в Албанію, ми показували наші результати. Іноземні колеги були здивовані, що у них без таких зовнішніх чинників, які є у нас, у них немає таких результатів, як у нас під час повномасштабного вторгнення. Тож, тільки коли ми дивимося в одному напрямку і єдині, тоді досягати мети нам буде легше.
