СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. «Прострелені двері свого дому ми за собою зачинили. Щоб повернутися і полагодити…»

З окупованої Бучі на підконтрольну українській владі територію головна редакторка журналу «Единственная» Наталія Ємеліна йшла і їхала два дні. Під обстрілами, під дулами автоматів. Урятувалася разом із сином у день його народження… У проєкті «Свідчення з воєнного пекла» – розповідь журналістки, опублікована на її сторінці у фейсбуці.

«Про найгірший день у моєму житті, який уже позаду…

Того ранку прийшла звістка про перший «зелений коридор» із Бучі. Але ми вже чули, що трапилось в Ірпені, і не поспішали.

Так чи інакше, але протягом години дуже спорожнів наш ЖК, люди сім’ями йшли повз наш будинок. І це закономірно. Чортячі колони стояли навколо. Мій син виходив виносити сміття і натикався на танк. Йшли по воду – колона машин. Орки з автоматами ходили по нашому подвір’ю. Наш будинок обстрілювали. У наші двері прилетіло.

Прибіг родич із сусідньої вулиці зі словами, що сестра намагається з нами зв’язатись і наполягає на евакуації. Я пішла на єдину точку, де проривався зв’язок, щоб їй зателефонувати та заспокоїти. Ця точка проглядається з усіх боків. І ось я розмовляю, кажу, що план – дочекатися вдалої сьогоднішньої евакуації і вирушати завтра рано-вранці… і в цей час до будинку під’їжджає кілька БТРів, один стає навпроти, і прямо на мене дивляться три пари очей орків. А щоб ви розуміли, користуватися телефоном – це вкрай небезпечно. Тож я повільно спускаю його вниз і наскільки можливо безпосередньо намагаюся зникнути з цієї відкритої точки.

Боюся уявити, що в цей час відчувала моя сестричка. Я спробувала їй повідомити, що з нами поки що все гаразд, тільки відійшовши вглиб будинку.

І тут мене піднакрило. Я вскочила у квартиру, сказала сину швидко одягатись і щось кидати в рюкзаки, схопила кота та вирішила, що ми йдемо звідси просто зараз.

Та на подвір’ї їх уже було як сарани. Озброєні і з ломиками. Всім наказали стати біля своїх під’їздів, відкривати двері у квартири. Заходили, дивились, питали: «Почему вы нас боитесь?»

Я запустила двох у хату оглянути. І відчула, як мене жене щось ізсередини. Ми рушили на свій страх і ризик.

Перший їхній блокпост. Дістали телефони, показали документи, віддали сім-карти. Завчасно підготували старі телефони і не такі критичні сімки.

Йдемо далі, і через 500 метрів на нас направляють дула автоматів. Повільно крокуємо повз цей блокпост.

Ще 500 метрів – і знову блокпост. «Подходите. Снимайте верхнюю одежду. Содержимое сумок на землю». У мене спина холола, коли обшукували сина. До хлопців вони ну дуже прискіпливі й жорстокі. Ще й у нас був із собою ноутбук на знімний диск, на якому я хотіла винести дитячі фотки сина. І цей клятий ноутбук, який вже два тижні стояв розряджений, раптом вмикається. І вони сідають перевіряти. Відсовують у свій бік знімний диск, гортають документи, перераховують гроші, копирсаються в трусах і шкарпетках. Довелось увімкнути всі свої комунікативні навички, бо син узагалі закляк, дати обшукати, обмацати кота, спитати, заради чого вони тут.

«Пришли вам тут устроить ДНР, чтоб вы вкратце понимали ситуацию», – пояснило воно.

Дужі, вгодовані, озброєні до зубів, років 30 десь худобі. Стоять у парі кацап і бурят. Питають, чому ми йдемо, та кажуть, що про «зелений коридор» вони не в курсі. Якимось дивом виклянчила я назад свої цінності, і нас відпустили.

Дійшли до мерії повз нерухому колону з автівок. Там з’ясували, що автобуси в наш бік не пропускають. Знайшли сусідів і вирішили йти пішки на Ірпінь. У нас був шлях, яким дві години тому люди таки вийшли.

Кілька годин ми рухалися вузькими вуличками, щоб не виходити на основні. По них кожні 15 хвилин патрулювали орківські БТРи. У цей час ховалися попід парканами та за соснами. Дійшли до кордону з Ірпенем у єдиному місці, де можна б було пройти. Але вийшли місцеві з попередженням: кілька хвилин тому в одному напрямку розстріляли автівку, в іншому – піших людей. Видно неозброєним оком. Отже, ми запізнилися. Ці ж люди запропонували нам лишатись у їхньому підвалі, бо навколо вже було дуже голосно і гепало.

Спускаємось у чорний підвал. Погано і різко тхне. Нам підсвічують. На цементі кілька матраців і ящик із якимись харчами. Нам приносять і пропонують холодний суп в одній мисці на всіх.

І я розумію, що тут не лишусь! Нізащо у світі! Пропоную повертатися. Зі мною ніхто не погоджується. Отже, нас тільки двоє і кіт.

Виходжу нагору, в один бік попід будинками, в інший… І натрапляю на чоловіка, який хоче їхати, але йому треба показати дорогу. Я знаю дорогу, я покажу все, що завгодно. Тільки хай візьме дві людини. Бере. Обвішуємо білими футболками і запісяною вже пелюшкою кота автівку.

Дістались до черги з машин. Постояли. Почекали. І оп – усі розвертаються. Питаємо в людей, кажуть – уже сутеніє, в міській адміністрації сказали приходити завтра на 10-ту. Сьогодні вже евакуації не буде. Орки блокують шлях.

Виходимо з машини. Прощаємося з водієм. Йдемо додому. На цей раз самі-самісінькі на всій вулиці. Десь напівдорозі зустрічаєм двох жінок, які поправляють мені шапку, закутують від летючого снігу і дають шоколадку.

Вдома чекає вранішній суп і багаття від сусідів. Повернулись не всі, але багато. Хтось не ризикнув повертатись додому і лишився ночувати в школі. Тут-таки зараз робимо роботу над помилками і викладаємо речі, які найбільше уваги привернули в орків. Готуємо харчову плівку, щоб примотати до моїх ніг телефони (жінок обшукують не так інтенсивно). І вкладаємось спати. Ноги стерті до м’яса, це відволікає, але не дуже.

Приходить розуміння, що в мого сина завтра день народження, і я його не вивезла, не врятувала, підвела. Повернулася, а значить визнала поразку. Знов наразила на небезпеку. Страшнішого я не відчувала!

Чесно призналася, що я трішки скисну, а потім повернусь. Що завтра буде нова спроба. І вона таки була вдала.

Ці прострелені двері свого дому ми за собою зачинили. Щоб повернутися і полагодити!

Ми вибрались. Їхали, намагаючись не дивитись на них навколо. І на те, що вони накоїли. Надивились. І тільки на підконтрольній українській території трохи видихнули. Чого вартував той шлях!

Почувалися, як перший раз за кордоном. Життя вирує і люди собі ходять, а магазини працюють.

Орки змусили мене поїхати з міста, яке я до останнього не хотіла полишати. Трохи зупинилась і прийшла до тями у друзів, допоки в те місто не прилетіло. Сидячі о 5.30 ранку в коридорі з котом, який уже знає, що робити під звуки вибухів і дзенькіт шибок, я вкотре зрозуміла, що треба їхати далі…»