Один день з ГО «Берегині з Ірпеня»
Зазвичай про волонтерів пишуть тоді, коли вони вирушають у прифронтові райони або повертаються звідти. Ми ж, дві студентки-журналістки, вирішили підійти до цього інакше і реанімувати такий класичний і популярний свого часу прийом, як «журналіст змінює професію».
Щоб написати цю розповідь про берегинь, ми вирішили не просто спостерігати, а провести час із нашими героїнями, добре відомими не лише в нашому місті, а й у найгарячіших бойових точках. Громадська організація «Берегині з Ірпеня» об’єднує небайдужих мешканців, безперервно діє з початку повномасштабного вторгнення, з 2022 року, та стала надійним тилом для фронту. За цей час берегині виготовили понад 75 тисяч маскувальних сіток, загальною площею більш ніж 380 тисяч квадратних метрів. Вони щодня продовжують закривати запити військових, попри холод, нестачу ресурсів і людей.
Ми підійшли до місця призначення (нині берегині працюють у недобудованому гуртожитку №2 ДПУ) саме в той момент, коли йшло завантаження чергової партії допомоги. Це майже фінальний етап праці волонтерів. Сам процес ми не фіксували на камеру з міркувань безпеки, проте атмосфера відчувалася зосередженою і водночас піднесеною. Цього разу до сіток та продуктів харчування додались ще паски на честь Великодня.
Як ми дізнались під час розмови з заступницею голови правління ГО Оленою Сарницькою, організація передає на фронт не лише засоби захисту. Для нас стало приємною несподіванкою, що кожна відправка супроводжується смачними та корисними подарунками. Волонтери виготовляють не лише сітки, вони забезпечують військових окопними свічками (понад 38 тисяч), нашоломниками (більше 3 тисяч), медово-горіховими сумішами (понад 18 тисяч порцій) та допомагають в’язаними шкарпетками (більше 2-х тисяч пар).
Було цікаво побачити «кухню» створення маскувальних сіток. Як з’ясувалося, це ціла наука. Спочатку тканину розрізають на стрічки. Далі натягується основа, в яку різними методами вплітаються стрічки з тканини. Кольори маскувальних сіток і матеріали для їх виготовлення змінюються залежно від сезону та потреб військових, адже важливо максимально адаптувати їх до умов місцевості.
Окремий напрям роботи волонтерів – це виготовлення так званих «витинанок». На відміну від класичних маскувальних сіток, вони не мають основи. Процес їх виготовлення є швидшим, адже матеріал спочатку вибивається пресом і вже далі заготовки зшиваються між собою. Водночас їх виготовлення є значно дорожчим. Один рулон спанбонду – спеціальної тканини, яка не горить, а плавиться, коштує близько 5 тисяч гривень. А на виготовлення однієї «витинанки» їх потрібно до чотирьох одиниць.
Одним із головних елементів виробничого простору, і своєрідною хронікою взаємної підтримки між фронтом і тилом є «стіни вдячності». У приміщенні розміщено десятки подяк і шевронів бойових частин. Військові надсилають символічні відзнаки вдячності за маскувальні сітки, свічки та іншу підтримку, таку як солодощі, дитячі малюнки. Зокрема, на свята дітлахи малюють листівки, роблять янголят із ниток, батьки приносять продукти харчування. За словами волонтерів, військові часто записують відео з подяками, і особливо зворушливо це для тих, хто має дітей, адже дивлячись на малюнки, вони розуміють, для чого воюють; і така взаємодія є для них не менш важливою, ніж матеріальна допомога, адже підтверджує реальний вплив їхньої роботи.
Безумовно, ми не могли не долучились до виготовлення сіток, і вже за перші хвилини роботи зрозуміли, що це далеко не легка праця. Пальці втомлюються, спина починає нити. Нашою наставницею стала Світлана Павлівна – найстарша волонтерка з «Берегинь», яка терпляче вчила нас основам плетіння. Дивлячись на її вправні руки, ми усвідомили, скільки досвіду та витримки вкладено в ці рухи.
Як розповіла Олена Сарницька, в організації нині працює близько 30-40 людей. Серед них люди різного віку та життєвих історій, багато переселенців з різних куточків України. Працюють не лише жінки, а й чоловіки та навіть сімейні пари, як от, наприклад, Людмила та Валерій Шматьки. Волонтери не мають офіційних посвідчень, за їх словами справа не в статусі, мета єдина і залишається незмінною: перемога. Частина команди поєднує волонтерство з основною роботою, що також впливає на темп діяльності. Однак, за словами учасників, це не зупиняє процес, робота триває щодня, адже потреба у маскувальних сітках залишається постійною…
Безумовно, у берегинь не завжди все виходить. Олена Сарницька наголошує, що їм постійно не вистачає рук. Запитів від військових надходить багато і волонтери не завжди можуть їх оперативно закрити через обмежені ресурси та брак людей. Для команди це один із найважчих моментів у роботі, адже кожен запит це реальна потреба на фронті. На жаль, залишається обмеженим і фінансування діяльності. Останній рік частково допомагає Ірпінська міська рада, виділяючи кошти на закупівлю спанбонду для «витинанок». А все ж, основну підтримку забезпечують небайдужі люди…
Час, проведений разом з берегинями, певною мірою вплинув на нас, дав інше розуміння деяким звичним речам. Раніше слово «волонтер» здавалося нам чимось загальним, майже абстрактним терміном з новин. Та коли ми побачили людей з різними долями, болем від втраченого житла, тривогою за рідних на фронті, але об’єднаних однією метою, тоді ми зрозуміли, що волонтер це не просто той, хто допомагає. Це людина, яка віддає свій час, здоров’я та частину життя, щоб хтось інший там, у холодному окопі, мав шанс вижити. Ми побачили силу, яка народжується в єдності, й шли від берегинь з чітким усвідомленням, що тил це не місце, це – люди.
Юлія Тіліженко, Ангеліна Вершигора (фото), студентки-журналістки Державного податкового університету.
