«У будинку на місці 9 квартир – дірка, наша квартира дивом уціліла…» Історія Соломії з Ірпеня

Соломія Стебельська родом із села Мігово Самбірського району Львівської області. Однак у 16 років поїхала навчатися в Ірпінь. Там і залишилася – вийшла заміж, купила житло, народила донечку. Тому з 2011 року дім для жінки – це Ірпінь. У декреті Соломія займається виготовленням весільних аксесуарів. Каже, що це хобі, яке приносить велетенське задоволення.

Війна застала Соломію та її 2-річну дочку Емілію в їхньому домі в Ірпені. Чоловік того ранку був за десятки кілометрів. Коли він дістався додому, сім’я вирішила виїжджати. Під звуки вибухів, зібравши в торбу найнеобхідніше, вони попрямували на Львівщину. Свою історію жінка розповіла в інтерв’ю «24 каналу».

«Київ бомблять» – сльози, паніка й невідомість

Як для вас розпочалося 24 лютого – ранок повномасштабного вторгнення росії в Україну?

Ми з нареченими спілкувалися протягом січня та лютого, на які дати кому й що потрібно. Так склалося, що 23 лютого у мене вдома стояли три величезні готові весільні набори. Вранці я повинна була їх відправити. Вклала дитину спати. Мій чоловік того дня працював у Білій Церкві і залишився там заночувати, а 24 лютого мав повернутися. У нас були плани на день.

Опівночі я ще доробляла останній із наборів. А спати лягла дуже пізно, приблизно о 3:00. Далі не зрозуміла, що сталося. Бо крізь сон почула щось схоже на грім. Лише пізніше я зрозуміла, що насправді це були вибухи. На годиннику було приблизно 4:20.

Остаточно прокинулася я від дзвінка домофона. У мене одразу виникла думка: хто ж це дзвонить о 5-й ранку? Напевно, хтось несвідомий, хто не розуміє, що люди сплять о цій порі.

Тоді я взяла у руки телефон – там було більш ніж 20 пропущених від чоловіка. У цей момент телефон знову задзвонив, я підняла слухавку. А чоловік мені: «Зая, вставай, у нас війна». Я йому у відповідь кинула претензію: «Яка війна, у нашій країні вона вже 8 років йде, ти не в курсі?». Чоловік ж у відповідь: «Ні, ти не розумієш – Київ бомблять».

Якими були перші думки, дії, відчуття, коли зрозуміли, що це війна, і вона так близько?

У мене одразу шок, з очей ллються сльози. Чоловік далі: «Відчиняй двері, прийшов кум, треба пакувати торби, кудись їхати». А ми без авто, у мене на руках маленька дитина, якій 2,5 року. У нас нічого не зібрано, у купі лише документи.

У мене в голові нерозуміння – куди бігти, що робити. Чоловік від мене за десятки кілометрів. Я сама з дитиною. Крім шоку і паніки, у той момент не було нічого.

Насамперед я побігла і відчинила двері куму Андрію. Він колишній АТОвець. Спокійно поглянув на мене і сказав: «Будь ласка, лише не панікуй. Я проведу тебе до моєї дружини та двох дітей».

Я почала його запитувати: «А що далі?». Він попросив збирати речі, зокрема теплі для дитини, бо невідомо було, де ми опинимося. Можливо, довелося б сидіти десь у підвалі. Також сказав складати сумку з продуктами. Я поспіхом почала пакувати валізу, кидала у неї все, що потрапляло під руки.

Я не могла зв’язати думки. Ми почули кілька вибухів. Тоді у мене підкосилися ноги. Зі мною відбувалося щось панічне. Кум попросив мене сісти й заспокоїтися. Запитав, чи дати мені валеріани. Я засумнівалася, чи вона допоможе.

Потім я безупинно телефонувала чоловіку, який ніяк не міг виїхати з Білої Церкви. Він орендував там квартиру. За нею стався вибух. Чоловік одразу підірвався на ноги. Казав, що це було дуже страшно. Він вирішив пішки йти до Академмістечка (відстань приблизно 85 кілометрів). Намагався знайти якусь попутку. На дорогах все стояло, люди масово почали виїжджати, утворилися величезні затори. Я реально розуміла, що поки він пішки прийде з Білої Церкви – може пройти доба.

До обіду я не знаходила собі місця. Ми чекали на чоловіка. Дитина не розуміла, що відбувається. Коли ми виходили з нашого під’їзду, над головою пронісся величезний винищувач. Вона тільки починала розмовляти і запитала мене: «Мамо, це літак?». Я відповіла, що так. Дочка ж сказала, що їй страшно. Заспокоїла її словами, що я з нею. Це єдине, що могла тоді вичавити із себе без плачу.

«У нас війна»: мама у трубку плаче, я теж – 24 лютого стало шоком

Чи спілкувалися того дня з рідними?

Я зателефонувала батькам на Львівщину. Кажу мамі: «У нас війна». Мама у трубку плаче, я теж починаю. Сказати, що це була паніка – не те слово. Я усвідомила, що можу більше не побачити батьків. Бо ніхто ж тоді не знав, що буде далі.

У мене є родичі у Києві, військові. Вони також почали телефонувати мені. Я запитувала, що нам робити. Найбільшим здивуванням для мене було те, що навіть військові не могли передбачити хід розвитку подій. Вони не знали, що відбуватиметься і аж ніяк не могли спрогнозувати, що такі страшні руйнування будуть в Ірпені, Бучі і Гостомелі.

Коли вашому чоловіку вдалося повернутися додому?

Того ж дня чоловік, дякувати Богу, добрався додому – під літаками, вибухами. Коли він прийшов, то у нього на голові побільшало сивих волосин. Він був сам на себе не схожий – страшенно хвилювався, обличчя було аж чорне. Ми кинулися до нього.

Далі склали частину найнеобхідніших речей. З продуктів взяли хліб, паштети, дитячі сирки і йогурти. Я ще забігла в останній відкритий магазин, адже всі поспіхом їх закривали. Купила пляшку води і дитині декілька соків. І все. Більше вже нічого купити не можна було. Коли ми стояли біля машини, то чули кілька вибухів. Ми забігли швиденько назад у будинок. Потім рушили.

«Над будинком літали винищувачі, він весь трусився»: перший день війни в Ірпені

Тобто перший день війни ви провели вдома? Чи ховалися десь? І як це сприймала дитина?

Того дня над нашим будинком дуже низько літали винищувачі. Це було дуже страшно – будинок весь трусився. Я не знала, що це летить: чи це наш літак, чи не наш. У такі моменти я підхоплювала дитину на руки й бігла у ванну. Вона дивилася на мене великими очима і питала, чому кудись біжимо. Я відповідала, що так треба. Я не хотіла говорити, що в країні почалася війна. Я не знала, як таке пояснити маленькій дитині. Враховуючи те, що навіть я, доросла, не можу це зрозуміти до кінця.

Затори, дорога з Ірпеня на Львівщину, вибухи й допомога близьких

Якою була дорога з Ірпеня? Хто допоміг вам виїхати, аби дістатися безпечного місця?

Ми виїхали ввечері, приблизно о 17-й, після обіднього сну дітей. Залишатися довше ми не планували, бо усвідомлювали, що росіяни вже майже тут, біля нашого дому. Спершу планували виїжджати через Гостомель. Але коли куму Андрію повідомили, що там висадився десант, зрозуміли, що цього шляху для нас уже немає. Потрібно було шукати альтернативний.

Виїзд з Ірпеня зайняв 2 години. У звичайних умовах цю дорогу можна проїхати за 5 хвилин. Затори були страшенні. Над нами літали вертольоти. Ми чули вибухи. Усвідомлювали, що десь у районі Гостомеля вже відбуваються воєнні дії. Але не лише там. Війна була по всій країні.

Ми виїхали завдяки нашим друзям, які люб’язно погодилися нас підвезти туди, куди їхали вони. Бо нам потрібно було виїжджати хоч кудись. Але якби наші куми нас не забрали чи не захотіли чекати на повернення мого чоловіка, то так би й було, ми б залишилися вдома.

Усю дорогу ми їхали 40–50 кілометрів за годину, не більше. Ми 15 годин добиралися до Рівного (за звичайних умов – 3,5–4 години). Там нас зустріли родичі і забрали до себе. Потихеньку ми добралися на Львівщину. Зупинилися у моїй батьківській хаті.

Наскільки складно було залишати рідний дім і їхати, не знаючи, чи дістанетеся безпечного місця?

Те, що я тоді відчувала, це найбільший страх у моєму житті. Я хвилювалася не так за себе, як за життя своєї дитини, чоловіка.

Та всередині у мене був ще один вогник: а що далі з роботою? Я ж трудоголік, а тут все залишаю, беручи тільки найнеобхідніше. Всі набори, інструменти, комп’ютери, все, з чим працювала – все в Ірпені. А я їду.

Тоді у мене було дуже багато повідомлень від дівчат. Дехто писав: «Тримайтеся, все буде добре». Але були й такі, які вимагали негайно повернути їм завдатки. До стресу від того, що мені потрібно було кудись втікати, додалися переживання щодо того, як віддати людям гроші.

Як пояснювали дитині те, що довелося переїхати?

Коли моя дитина мене вперше запитала, а чому ми втікаємо, куди їдемо, я вирішила, що все їй розказуватиму. Але робитиму це так, щоб це не було травматично. Водночас, щоб вона знала і розповідала своїм діткам і внукам, хто такі росіяни, хто такі українці, і за що ця боротьба.

У під’ їзді 9 квартир зруйновані, на їхньому місці – дірка

Чи були ви після звільнення Київщини від окупантів вдома?

Коли окупації вже не було, додому повернувся мій чоловік. Він завантажив в авто найнеобхідніше – дитячі речі і ті мої інструменти, які зміг забрати.

Чи не постраждала ваша квартира внаслідок бомбардувань, обстрілів? Чи не вкрали з дому щось?

На щастя, наша квартира вціліла. І вся моя робота, все, що я повинна була відправити людям на велику суму грошей – все було.

Ми живемо у 10-поверхівці в центрі Ірпеня. Наш під’їзд постраждав найбільше. У ньому зовсім немає 9 квартир, на їхньому місці просто дірка. Наша квартира на 9 поверсі. Але вона чудом вціліла. Довкола неї вікна вибиті, тріснуті. А у нашій квартирі – цілі. Така сила Божа, віра, молитва, не знаю, що ще нам допомогло.

Але наші сусіди, друзі, на жаль, залишилися без квартир. І все майно, яке там було, втрачене. Стеля і стіни попадали. Хоча наш будинок був новий, здали його лише у 2018 році. Інші під’їзди також постраждали. Це стосується і даху, і фасаду. Людям повідривало балкони. Про стан нашого дому ми дізнавалися від голови ОСББ. Вона залишалася там разом із ще 16 мешканцями будинку, серед яких були діти.

Російська армія стояла перед нашим будинком, а воїни наших Збройних Сил – за ним. У них були перестрілки. Тому будівля з усього району постраждала найбільше. Усі снаряди, які летіли, перелітали через наш будинок. Крім того, на території нашого житлового комплексу згоріли декілька автівок.

«Розстріляних у Бучі людей знала особисто»: про викриття звірств росіян і шок від побаченого

Коли після деокупації почали з’являтися кадри з Ірпеня, Бучі, як вам було бачити настільки понівечене рідне місто? Які відчуття у вас виникали?

Деяких людей, яких розстріляли в Бучі, я знала особисто. У мене в голові не вкладалося, як у 21 столітті може статися те, що відбулося. Як хтось може напасти на величезну націю, країну? Чому це стало можливим?

Коли я побачила кадри маленьких крихіток, фото з парку дитини в Ірпені, де вбили маму і сина – це було за межею. Ми всією родиною плакали.

Мій тато зараз на фронті. Він був поранений. На щастя, вже одужав і знову повернувся на фронт. Далі на передовій. Всі жахи війни я пропустила через себе дуже. Крім того, що я фактично була в самому епіцентрі подій, нам чудом вдалося виїхати і не травмувати дитину ще жахливішими кадрами, які відбувалися там буквально за кілька днів після нашого виїзду з Ірпеня, то ще й тепер, коли ми пережили і відчули цей біль, є інший – коли боїшся, що в одну секунду можеш втратити найріднішу тобі людину.

Я трохи допомагала татовій роті. Ми з донькою його ротного відкривали збір грошей на тепловізори, намети, дощовики і все, що було потрібне їхній роті. Я з кожного заробітку перераховую гроші на ЗСУ.

Підсумовуючи, можу сказати, що відчувала тоді величезний біль і страх. Бо я досі не можу зрозуміти, як якась країна змогла напасти на мирне населення іншої. Враховуючи всі ці жахи, нелюдські випробування і тортури, які російська армія чинила над жителями Ірпеня і Бучі, у мене не вистачає слів, щоб описати свої емоції. Думаю, що шок у мене буде ще довго.

Бажання повернутися додому й неготовність до цього

Чи плануєте повертатися в Ірпінь?

Чесно кажучи, я ще морально не готова повертатися. Я коли уявлю собі, що там відбувалося, особливо на тих стежках і в парках, де ми з дочкою ходили гуляти. От зараз я це говорю, а тілом ідуть мурашки. Поки я не готова повертатися.

Ми чекаємо перемоги України. Я не знаю, чи ми до того часу будемо на Львівщині, чи повернемося трохи раніше. Дитина дуже хоче додому. Я розумію, що вона прагне до своїх друзів, у садочок. Я теж хочу додому. Бо там моя квартира, всі звичні дні у мене проходили там.

Лише зараз ми з чоловіком зрозуміли, яке ж це щастя – жити в мирній країні, у своїй квартирі, коли тобі нічого не загрожує.

Спілкування з іншими переселенцями та допомога їм

Чи допомагали іншим переселенцям, наприклад, друзям чи рідним із Київщини?

У нашому селі було багато переселенців з Гостомеля, Ірпеня. Ми познайомилися вже після їхньої евакуації. Вони виїжджали на 8 і 9 день війни. Тому бачили страшні кадри, розгромлені машини, тіла людей. Вони їхали по Житомирській трасі. Там вже починали розстрілювати цивільних. Вже після зустрічі тут ми спілкувалися, я пропонувала їм допомогу.

Хотіла зрозуміти їхні емоції. Вони також залишили все. Не змогли виїхати з усім тим, що вони брали, бо дорога була перекрита. Довелося навіть відпустити собаку. Багато цінного вони залишили прямо в автобусі посеред дороги.

Щодо наших близьких родичів, то вони залишилися в Києві, навіть не виїжджали з міста. Ми щодня з ними спілкувалися, дуже переживали. Це рідна сестра моєї мами та її чоловік. А їхні діти 7 березня приїхали до нас. Тут місцеві волонтери їх зустріли. Вони залишалися у нас до кінця травня. Потім повернулися до Києва.

Знайомства на новому місці та відчуття «вдома»

Ви відновили свою справу вже на Львівщині?

Тут, де ми тимчасово оселилися, я продовжую працювати. Є трохи проблеми з логістикою, бо «Нова пошта» далеко, ми живемо в селі. Але всі наречені, які цього хотіли, отримали замовлення вчасно.

Чи вдалося з кимось новим становити контакт або, можливо, поновити дитячі знайомства?

Так, вдалося. Я не могла закриватися тут сама в собі. Ми з дитиною почали виходити на вулицю, гуляти на майданчику, спілкуватися з людьми. У дитини тут з’явилися друзі. Я почала спілкуватися з їхніми батьками. Тому ми зараз частенько вечорами збираємося або в неділю в церкві, ходимо з дітками гуляти. Тому так – знайшли і нових друзів.

Ви неодноразово сказали, що Ірпінь – ваш дім. Та чи є у вас тут, у місці, де народилися, відчуття дому?

Справді, я проживаю у батьківській хаті. Та відчуття «вдома» у мене, напевно, виникло лише місяць тому. Я вже звикла бути тут. До того часу я почувалася наче в гостях. Хоча й жила тут до 16 років, але Ірпінь – мій рідний дім. Тому що більша частина мого свідомого життя минула саме там. І тому, коли я запрошую своїх батьків чи друзів, то кажу: «Приїжджайте до нас додому», маючи на увазі Ірпінь. Там ми звили з чоловіком сімейне гніздечко. Наша сім’я починається звідти.

Цінність життя та необхідність евакуації з небезпечних місць

Зараз багато людей, попри ризик для їхнього життя, залишаються у небезпечних місцях. Що можете сказати тим, хто боїться покидати рідні домівки?

Мені здається, що у цьому кожен сам вирішує, що важливіше для нього. Я всі пріоритети поставила на цінність життів дитини, чоловіка і свого. Для мене було найважливішим, аби ми були цілі і здорові, а де це буде, мені було байдуже.

Виїзд за кордон ми розглядали, але це було ще перед війною. Коли говоримо про це з чоловіком зараз, розуміємо, що його тепер з країни ніхто не випустить. Та він і не прагне. Якщо дадуть повістку чоловіку, він також піде воювати. Він вже налаштований на це.

Загалом зараз немає нічого кращого для нас, ніж просто повернутися в Ірпінь.

Якщо немає родичів в Україні і друзів, людина закривається і думає, що вона все сама перечекає. Що досить день-два посидіти, і все зупиниться. То я б хотіла сказати таким людям: ви можете помилятися. Все закінчиться, але не так швидко, як би нам хотілося. Всі ми прагнемо, аби була перемога. Та не знаємо, коли вона буде і яка. Звісно, кожному хочеться повернутися до буденного життя.

Ми зробили свій вибір, усвідомлюючи, що можемо втратити все нажите. Але наші життя є ціннішими для нас. Бо розуміємо, що на все матеріальне можна буде ще раз заробити, а життя не повернеш.

Що зробите після перемоги?

Найперше я б хотіла обійняти тата, який здоровим і живим повернеться до нас з війни. Потім ми всією сім’єю поїдемо у наш любий Ірпінь. Там зустрінемося з родичами та друзями. І всі обов’язково сходимо на пікнік, який ми планували ще дуже-дуже давно.

Плани ворога про підкорення української столиці зламалися об мужність людей. Київ росії нізащо не вдасться захопити – у цьому не сумніваються ані військові, ані експерти. Область потрохи оговтується від пережитого. Та довго берегтиме у пам’яті всю нікчемність росії і неймовірність українців.

Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!