З Андрієм Дюка цікаво літати не лише на Марс або Венеру. На Землі теж можна такого начудити, що вистачить розповідей і онукам, і правнукам, і всім, кому не шкода вух, оперативної пам’яті й часу в імпровізованому просторі. І якщо ми з ним граємо в схованки, то зазвичай так, що не шукаємо нікого. Сховались і світимось у темряві. Як світлячки на карантині. Доки не знайдемо себе.
Розмова на карантині з письменником-фантастом і головним редактором Криворізького літературно-художнього альманаху «Саксагань» Андрієм Дюка.
Ну, що, поїхали?!
Еге ж, а ти махнув рукою?
Ще б пак, шкода лише, що не в кадрі. Фантастично махнув. Та на відео якось згодом. Слухай, а ми зараз живемо у фантастичний час?
Ми завжди живемо у фантастичному часі й місці. І в нас завжди відбуваються фантастичні події.
Я так і знав. І які емоції викликають у тебе ці фантастичні події?
Радію, що живу ще. Так. І можу спостерігати і доповнювати цю картину світобудови навколо.
То як тобі картина ця?
Картина – маслом. Видно оголених людей, без прикрас. Як вони є. З усіма недоліками. А їх справді багато. Тому я не просто спостерігаю, а й сам беру участь у цій картині. Щось радує, щось засмучує навіть більше, ніж раніше. Нормальні відчуття людські. Всі ми – люди. Доки не стали невидимими і прозорими.
Це ти, забігаючи наперед, про час, коли ми покинемо наші… ці самі…
Нетривалі тіла, звичайно, і станемо іншими. Потім знову ввійдемо у якесь тіло, або… не ввійдемо.
Тоді з приводу невидимості й прозорості. Може, тоді ми і є – вірус?
Я про це думав якось на днях. Тому що пишу нову річ, і там якраз про це. І згадується чомусь і кінострічка братів Вачовскі «Матриця», і багато чого з прочитаного, той же «Апокаліпсис» — одкровення святого Іоанна, оці 14 сторінок Біблії. Якось воно складається все разом. Чингіз Айтматов, Михайло Булгаков і брати Стругацькі. Перечитую із задоволенням їх паралельно з роботою над черговим випуском журналу. І справді, розмірковуєш і розумієш, що людство – це чи не єдиний вид на планеті, який не має конкретної цілі. Тому що у всіх інших видів з цим якось простіше. А людство на якомусь етапі, видно, розгубилося і ціль оцю втратило. І рухається хаотично. Тому я думаю, що в чомусь ми не кращі за вірус.
У мене чому народилось це питання. Подібне ж тягнеться до подібного?
Ну так, вірус же не живе без істоти. Ми є орендованим житлом. По суті, планетами, які носять цей вірус і носяться з ним, як із рідним. У вірусу, може, і нема цього бажання нас знищувати. Він ще просто не пристосувався. Всередині нас їх багато живе: і бактерій, і вірусів. Тому, я думаю, що ми домовимось у результаті. Ми ж у чомусь схожі, напевно.
З людським організмом і його реакцією все більш-менш ясно. А як, цікаво, на вірус реагує душа?
Хтозна. Але якщо знову ж таки повертатися до цифрового світу, то нема жодного програмного вірусу, який би не винайшла людина. Тому все це споріднено і взаємопов’язано. На рівні вже якоїсь філософії. І, мабуть, людству потрібні ці перепони, щоби рухатись далі. Щоби відчувати суперництво і перебувати в стані постійної боротьби за життя. Щоби визначитись, нарешті: хто ми, де ми, навіщо ми? На ці ж питання так ніхто до кінця і не відповів. Тому зараз, коли відбувається якась перебудова світу, людство знову вертається до основних питань. Але вже онлайн. Без обіймів, поцілунків і рукостискань. Вибудовуються якісь інші стосунки. І світ трансформується. Бо такого на моїй пам’яті ще не було, щоби весь світ закрили на карантин. Всі справи відкладено.
Ти заговорив про рукостискання, обійми і поцілунки. А як тоді виглядатимуть поцілунки майбутнього на твою думку?
Будемо цілуватися з роботами, я думаю…
Щиро, від душі?
Тоді хоча би не будемо побоюватися, що нам передасться якийсь вірус. Бо ж вірус комп’ютерний людині поки ще не страшний.
Не дай Бог. Уявляєш такий закон? Що можна створювати родину лише з роботом. Заради власної ж безпеки.
Я тобі хочу сказати, що мене це не здивує. Бо і сьогодні відбуваються дивні речі. Я пам’ятаю, колись читав, що хтось залишив спадок коту. Чому б тоді не вийти заміж чи не одружитись із роботом? Ідеальний шлюб.
В принципі – так. Айзек Азімов про це вже влучно все написав.
Та й не лише він — і Роберт Шеклі, й Гаррі Гаррісон, і Кліффорд Саймак. Та всі, мабуть, потроху. Про це можна розмірковувати довго і це – безкінечна історія. Людство взагалі саме собі створює проблеми. Це природньо. А потім їх вирішує. Інакше нам стає нудно. Для цього, мабуть, і живемо, щоби створювати проблеми. В результаті, коли ми їх вирішуємо, то помираємо. В кульмінації цього самого вирішення.
От! Хіба не місія людства? Створити якомога більше проблем!
Особливо залишити їх після себе наступним поколінням.
А що нам ще лишати після себе? Якщо це в нас виходить найкраще. Між іншим, про Кривий Ріг зараз у мережі ходять безпритульні жарти з приводу того, що в місті така екологія, що жоден вірус не витримує.
Але, бачиш, все-таки є певна кількість захворювань.
Тобі особисто карантин на користь чи навпаки?
Складне питання. Якщо з огляду на плани, які через це я не можу зреалізувати, то – не дуже. Всі проєкти завмерли. Але це виправдано. Тому не так образливо.
А не думав проводити свої «Творчі зустрічі на Поштовій» та інші проєкти онлайн?
До цього зараз і йду. Є безліч авторів, із якими ми починали робити журнал ще у дев’яностих, які наразі роз’їхались по світу. І з ними цікаво, звичайно, поспілкуватися. Думаю, що це буде цікаво і всім іншим. Тому що тоді це був час ентузіастів-романтиків. Усе створювалося з нуля. І тоді це був сплеск у літературі, тому можна назвати безліч прізвищ, які потім стали доволі відомими. Наступного року журналу, між іншим, 30 років. Ти і сам застав той час, коли все це буквально вирувало у місті. Коли формувалася нова літературна течія. Зараз уже не так модно писати, особливо великі речі. Вірші пишуть, а велику прозу – все рідше.
Час фаст-фуду. Швидше, коротше, веселіше. І бажано на шару.
Так рухається життя. Перенасиченість інформацією, просто не встигаєш за всім. І сам он ніяк роман не можу дописати. Я ж не Лев Толстой, в мене нема селян, які би працювали на полі, а я – сидів, дивлячись на їхні радісні усміхнені натхненні обличчя і писав гігантські романи. Іноді виходячи заради приколу косити з ними траву. Ми трохи в іншій ситуації все-таки перебуваємо.
Що ти нового для себе відкрив на карантині?
Побачив людей без обгортки. Справжність оцю. Зараз, правда, це видно. Цей страх і нерозуміння. І неосвіченість. Тому люди так бояться. Від незнання. А від страху можна наробити багато дурниць. Навіть ще гірших, аніж якщо нічого взагалі не боятися. І це зараз усе боком вилазить. По всьому світу. Тому мені здається, що багато хто це зараз побачить і кинеться виправляти. І багато чого зміниться. Давно пора. Бо ми якось аж занадто безвідповідально стали жити.
Безвідповідально?
Так. Ми чомусь вирішили, що ми якісь особливі. Що сидимо на верхівці харчового ланцюга. Але виявилось, що хтось значно менший за нас сидить набагато вище. І може нас з’їсти. Аж тоді ми замислились. Хоча все це доволі умовно, звичайно. Чомусь згадався батьків вислів: «Чим вище залізеш, тим довше падати». Може, настав час переосмислення створених раніше уявлень про навколишній світ?
Слухай, а слово – це ж також вірус?
Причому глобальний. Найпотужніший. Зараз слово якраз більше по нас б’є, ніж сам вірус. Тому неосвічені люди і роблять великі помилки. І багато хто цією ситуацією користується, звичайно. Слово завжди було вірусом. Інтелектуальною зброєю.
Тоді яке найсильніше слово у світі? Чомусь таке запитання випало з рота.
Мабуть, є два справді сильних слова: «любов» і «смерть».
А найслабше тоді яке, раз на те пішло?
Мабуть, слово «дай». Тому що можеш отримати зовсім не те, чого ти хочеш.
І то правда. Тоді якби ти був винахідником різноманітних вірусів, яким би з них порадував людство?
Вірусом абсолютного розуміння. Бо коли ти розумієш (як герой братів Стругацьких, який винайшов формулу здійснення будь-якого бажання, пам’ятаєш?), що немає такого бажання, здійснення якого не зашкодило би хоча б комусь із живих істот, тоді все стає на свої місця. Тоді зупиняються війни, поширення вірусів і всього іншого. Бо приходить розуміння, що люди відповідальні за все, що вони роблять. Такий би вірус я створив. І люди би ходили сумлінними і сумними. А я би тихенько хіхікав і радів.
?..
Бачиш, навіть ти посумнішав і замилився.
А ти хіхікаєш?
Угу!
Значить, цілі досягнуто. Молодець ти, все-таки, Дюка. Бувай!
Розмовляв Василь Чернявський
РЕДАКЦІЯ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ПОЗИЦІЮ І ДУМКИ СПІВРОЗМОВНИКА, ВИСЛОВЛЕНІ В ІНТЕРВ’Ю
