Війна без прикрас: відверте інтерв’ю з ветераном Олексієм Ковалевським (відео)

Надія Дроган, журналістка:

 – Ким ви були до війни?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

– Я за фахом кінооператор. Я працював десь приблизно 15 років на телебаченні.Для мене війна розпочалася 2014-го року. Я знімав перший розгін студентів на майдані. І от тоді для мене й почалася війна. Коли розгін стався і почалися вбивства на майдані то я зрозумів, що моє життя вже не буде таким, як було і як оператор я повинен показати всю правду війни і взагалі всю правду. Я родом із Донбасу, з Краматорська. Тоді місто було окуповане разом зі Слов’янськом. Нам казали: «Чекайте». Але я не став чекати. Вирішив іти працювати оператором у зону бойових дій. Стояв у черзі до військкомату, сказали, що є набір у 30-ту бригаду — потрібно багато людей. Так я потрапив у мінометне відділення і почав вчитися мінометної справи.

Надія Дроган, журналістка:

— Чи пам’ятаєте свій перший день на фронті? Що тоді вразило найбільше?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Це був повний хаос. Коли ти з цивільного життя потрапляєш у війну, особливо під обстріли, коли по тобі працює все, що може, і ти вперше чуєш автоматну чергу — ти розумієш: усе, ти вже тут. Страх, багнюка, кров. Перші «трьохсоті» — важкі й легкі. Ці перші дні… і той запах досі стоїть у носі.

Надія Дроган, журналістка:

— Яким був ваш перший страх і як ви його подолали?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Мабуть, я його так і не подолав. І, чесно кажучи, він часто допомагав жити. Коли перестаєш боятися, стає байдуже: «Та ладно, зніму бронежилет, каску і піду».

А страх змушує бути зібраним. Це не коли ти сидиш і тремтиш. Це страх, який допомагає рухатися й орієнтуватися, бо ти розумієш: зараз може прилетіти — і ти або «двохсотий», або «трьохсотий», і через тебе постраждає ще багато людей.

Надія Дроган, журналістка:

— Чи зручно вам стояти? У вас поранена нога?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— У мене поранення в шию. Осколок пройшов через увесь хребет, пошкодив спинний мозок і застряг з іншого боку. У результаті була повна паралізація. Пам’ятаю, як прилетіли два міномети, а потім — пекельний біль, шум, усе стало чорно-білим. Я втратив свідомість. Мені дуже пощастило, що командир відділення швидко зорієнтувався: перекрив кров і знайшов польового медика. Поранення було в шию — поруч артерія, багато крові.

Надія Дроган, журналістка:

— Коли ви прийшли до тями, були думки про життя і смерть?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Коли, як я зрозумів, смерть уже почала мене забирати, я чомусь запитав: «А як там мої дівчата?» У мене вже була донька, дружина, мама. Я думав, як вони будуть без мене. Цей момент дуже сильно закарбувався. Я думав тільки про них. Мабуть, саме тому й повернувся.

Надія Дроган, журналістка:

— Вам важко ходити?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Дуже важко. Один мій крок — це як десять звичайних. Права сторона тіла не відчуває нічого, вона ніби оніміла. Ліва — спазмована і майже не рухається.

Надія Дроган, журналістка:

— Коли ви зрозуміли, що війна — це зовсім не так, як у кіно?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Коли бачив, як хлопці втрачали кінцівки. Коли поранений кричить: «Знайдіть мою руку, її можна пришити», а ти шукаєш, щоб він заспокоївся… Це було страшно. У той момент я зрозумів: усе. Це не кіно.

Надія Дроган, журналістка:

— Чому, на вашу думку, військові йдуть у СЗЧ?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Коли я воював, у СЗЧ майже не тікали. Була мотивація. Але вона зникає, коли люди роками на фронті й їх не міняють. Їм кажуть: «Ви на три-п’ять днів», а через вісім днів повідомляють: «Міняти ніким». Війна — це не романтика. Там смерть, жах, кров і сморід.

Надія Дроган, журналістка:

— Як ви ставитеся до сучасної мобілізації, зокрема до так званої «бусифікації»?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Якби цього не було, фронт давно б посипався. Я не виправдовую, але розумію потребу. У мене є побратими, в яких контракт закінчився ще 22 лютого 2022 року — і вони досі воюють. Їх просто ніким міняти.

Ефективність «бусифікованих» залежить від командування. Якщо нормальний ротний і командир відділення — людей навчать і дадуть шанс адаптуватися. Я знаю багато таких хлопців: вони воюють добре, мають нагороди й навіть посади.

Надія Дроган, журналістка:

— Яку історію з війни ви ніколи не забудете?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Їх багато. Одна з них — дрібна, але показова. Я завжди ходив у той самий туалет в один і той самий час. Одного разу пішов туди на кілька хвилин раніше. І саме в той момент почався мінометний обстріл — снаряд влучив прямо в туалет. П’ять хвилин вирішили все.

Надія Дроган, журналістка:

— Кажуть, людина, яка бачила смерть, не терпить фальші.

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Так. Така людина любить, коли їй дивляться в очі. Вона любить правду. Бо на фронті є тільки правда. А в цивільному житті її дуже бракує.

Моя реакція на фальш — злість. Військовому важко переключитися. Це небезпечно. Тому багато ветеранів, зокрема з інвалідністю, просто замикаються вдома.

Надія Дроган, журналістка:

— Як люди реагують на поранених ветеранів?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Часто відвертаються. Коли я тільки почав ходити, ми з дружиною йшли вулицею — люди переходили на інший бік, не дивилися в очі. Або просто втуплювалися в ногу. Це дуже боляче. Ти і так знаєш, що вже ніколи не будеш таким, як раніше.

Надія Дроган, журналістка:

— Як реагувати правильно?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Просто. Підійти, привітатися й спитати: «Чи можу я вам допомогти?» Без криків, без пафосу. Якщо важко сказати «дякую», то достатньо погляду або руки до серця.

Надія Дроган, журналістка:

— Про що ви мрієте?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Як і більшість українців — щоб закінчилася війна і щоб люди перестали гинути. І ще одна мрія — щоб повага до військових була постійною, а не ситуативною.

Надія Дроган, журналістка:

— А що вам особисто зараз хочеться найбільше?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Щоб для людей з інвалідністю було більше можливостей. Щоб була безбар’єрність. Щоб людина могла просто вийти з дому і піти туди, куди хоче, — без перешкод.

Надія Дроган, журналістка:

— Якби я зараз допомогла вам встати, як би ви відреагували на це?

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

• Ви просто могли запитати чи треба допомогти.

Надія Дроган, журналістка:

—А я не запитала.

Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

— Ви просто не встигли. Я дуже швидко встав.

Надія Дроган, журналістка:

—Олексію, дуже дякую Вам, що Ви прийшли. Дуже рада знайомству з Вами і що Ви розповідаєте про те, що нам, цивільним, потрібно знати.

—Олексій Ковалевський, ветеран російсько-української війни:

Я дякую вам, що ви зацікавлені в цьому. Тому, що частіше за все люди байдужі, на жаль. І тому це треба показувати і по телебаченню, розказувати по радіо. Щоб наше суспільство мінялося, це треба доносити. Ще з малечку треба показувати дітям, що це людина така сама як інші, але ці людина воювала, має трішки інший досвід і її треба поважати й цінувати.