Олександр Галицький: «Я би хотів нагородити людство вірусом метелика»

Розмова на карантині з телеведучим, поетом, композитором, фронтменом гурту «GALICKIY» Олександром Галицьким

Олександра Галицького на карантині я ледве впіймав, щоби всадити у крісло і поговорити. Кудись постійно їде, щось робить, вигадує, знайомиться, рухається вперед. Щоб планета також не зупинялась. Бо такі, як він, точно знають, як функціонує цей космічний тренажер, і з якого боку до нього краще підходити. 

Слухай, нарешті. Стоп, життєтрон. Як справи взагалі?..

Прекрасно все. Плани на майбутнє – грандіозні, море здоров’я, грошей і популярності. Роботи – взагалі непочатий край. Затребуваність як ніколи.

Скажи? І в мене… просто якась нереальна зараз!  

Та кажу ж. Шквал дзвінків, замовлень, не встигаю навіть відмовлятися.

Як довго ми чекали цього часу.

Дуже, аж занадто, так. (Істерично сміємось, витираючи сльози народної радості). Головне зараз бути на гумористичному підйомі, інакше всі опинимось у групі ризику, а не лише ті, кому за 60. Тому що ризик починається з наших думок. Потім — усе інше. Я взагалі не вірю в те, що відбувається, ніяким чином. Так, люди хворіють, але вони завжди хворіють. Коронавірус, холера, чума. Що завгодно. Але те, що роблять зараз – просто штучна зупинка життя країни з переслідуванням якихось власних суто політичних інтересів. Незнаних, щоправда, нами до кінця, але дуже помітних. Люди, які вміють думати, все одно бачать або відчувають, що відбувається. Народ потроху штовхають на відчайдушні кроки, а то й на кримінал. Тому що гроші в багатьох уже проїдені й прожиті. Ціни зростають, а роботи нема. І люди живуть у постійному стані абсолютного стресу. Відсутність джерел заробітку, натягнуті стосунки в родинах або в колективі. Люди ж не можуть це тримати в собі постійно. А коли стане геть порожньо в холодильниках, почнуть активізовуватися маргінальні прошарки населення. Вже помічаю це навколо. Тому ввечері не рекомендую нікому виходити самому.

Головне, щоби злодії були в масках і рукавичках. Думаю, всюди має бути хоча б якась дисципліна.

Я тобі більше скажу. Зараз активізуються соціально безвідповідальні, потім активізуються ті, хто працював, але більше не бачить виходу, бо не буде чим годувати родину. На заробітки ж не вийти, не виїхати.  Дотацій нема. Держава про це не піклується. І чомусь я впевнений, що ті ж депутати собі зарплатню не врізали. Ескорти президентські не стали дешевшими. І т. д. А от ми, як завжди, страждаємо і не розуміємо, або не хочемо розуміти, що відбувається. Добре, відправили у відпустку, скоротили зарплатню, звільнили. Але ж – заборонили пересуватися. А в когось від цього залежав його заробіток. І як далі? Назріває кримінальна ситуація. Розбиті вітрини магазинів – це, звичайно, не зовсім наш сценарій, але чомусь мені здається, що це може з’явитись і в нас. Бо якщо обурені люди об’єднаються, то почнуть чинити самосуд. Тому що нами ніхто не займається. На нас наплювали. Вони, бачиш, вирішують, чи продавати Україні землю, та інші питання, які взагалі не стосуються теперішньої ситуації в країні. Займаються своїми міжпартійними проблемками. Мене це накриває. Чому я не можу вийти на вулицю погуляти? Чому ми не можемо сходити кудись разом? У машині – не більше трьох і… обов’язково в масці. А ще нас залякали космічним штрафом у розмірі 17 000 гривень. Звідки ви такі штрафи взяли?

Із запаленого дурістю мозку.

Читав тут у FB, що дешевше наразі сісти п’яним за кермо, ніж тверезим гуляти по вулиці…

Слухай, а ти справді не боїшся цього вірусу? Бо в мене, зізнаюсь, іноді стаються панічні атаки. І я в повітрі відчуваю цей страх навколо. Шкірою. Я й раніше мив руки, як хірург перед операцією, а зараз мию, як хірург, в якого з’їхав дах. Як у тебе з цим?

Знаєш, я – дитина вулиці. Можу і завжди міг з’їсти яблуко з землі. Тому в мене такого не було. Я, звичайно, розумію, в якому стані люди. Поважаю їхнє ставлення до карантину і до вірусу. І щоби мене не звинувачували в тому, що я можу когось заразити, ходжу в масці, користуюсь антисептиком і мию руки. Але більше не заради себе, а щоби не зашкодити нікому. А загалом, «по вірі нашій буде нам». Боженька ж відміряв кожному життя. І захищатися маскою, яка пропускає мільйони вірусів, якось недоречно в цьому контексті. Антисептик – так. Але це й раніше потрібно було робити. Тому що в нас гуляє і стафілокок, і туберкульоз, і стовбняк. Маса захворювань, які вбивають людей. Це нормально – мити руки, обдавати окропом овочі чи обробляти спиртом предмети. Але ж не ізолювати людей одне від одного аж настільки. У чому сенс? Якщо ми відкриваємо двері магазинів, цими ж руками беремо щось там, а вірус декілька годин, як кажуть, живе на предметах.

На деяких навіть кілька днів.

Тим більше. Все це дуже непередбачувано. Так, може, самоізоляція і зможе нас уберегти, але я все одно не розумію сенсу в тих же штрафах. Кращого методу поповнення бюджету не знайшли? Нас же просто на коліна ставлять. Я вважаю, що треба слідкувати за гігієною, мити руки, їсти чисту їжу. Але це – норма. А от навіщо позбавляти людей роботи?.. Це ж приведе за собою купу інших проблем. Невідомо, що більше нашкодить — розповсюдження вірусу чи всі ці обмеження.

Слухай, а чому нас так легко загнати в усі ці рамки?

Розумієш, вони це роблять поступово. Ми залякані революцією,  війною, блокпостами тими ж, і досі живемо цими проблемами. Згадками про те, як ми виходили щоночі з дубинками і охороняли свої двори. І на хвилі цього страху людей дуже легко залякувати далі. Створити народне хвилювання. Впливати на людську свідомість. Особливо на тих, які не думають власною головою. І бездумно перетравлюють інфу з телевізора або інтернету. Тому провокацію з дезінформацією в народ можна запустити дуже легко. Люди починають боятися. Плюс дивляться на те, який у світі робиться жах. Давайте і в нас буде карантин. Недовго. Паніка, бо повернулись заробітчани з-за кордону. Все закрили. Заборонили релігійні свята. Будь-які служби в церквах. Навіть до цього вже добрались, розумієш? Божевілля. Залякують остаточно. Роблять жебраками, щоб люди не знали, чим за квартиру заплатити, і обростали боргами. Народ же не знає, що робитиме завтра і куди йому звертатись. Навіть кордони закрили. Ми вже навіть утекти не можемо звідси. Хоча би на деякий час. Щоби знайти собі якесь застосування. Тоталітарний режим, в якому правитимуть ті, хто сильніший. У кого батіг, той і правий. Думаю, після карантину нас очікує дуже багато сюрпризів. А як виходити потім з цього? Лише грамотним правлінням. А його в нашій країні нема. Бо вся ця наволоч при владі займається лише набиванням кишень і оформленням подвійних громадянств, щоби потім утекти. Як, власне, і завжди.

Між іншим, про церкви, тим більше що наразі це дуже болюча тема, бо ж інших університетів любові ми не маємо. А любов завжди вища за те, що відбувається. Якщо вона, звісно, щира. От як навчитись такої любові, або хоча би торкнутися її, коли навколо це пекло?

Треба знаходити сили відволікатися. Можливо, тікати в те, що тебе гріє. У кожного є ці віддушини, закутки душі. Те, що рятує. Це рецепт дуже розмитий, звичайно. Але є вічні цінності: це діти, батьки, справа всього життя, щось, заради чого справді варто жити. Бо, наприклад, у мене батьки похилого віку, тому я просто не дозволяю собі думати про щось погане. Або займатись якоюсь ризикованою справою. Опускати руки. У кожного майже, яка не яка, але є родина. Діти, нарешті, для яких ти є прикладом. І про це треба думати, за це чіплятись. Тому що якщо ти втратиш своє обличчя, його втратять і ті, хто на тебе дивиться. Хоча я, звичайно, і не кращий приклад.

А хто завжди може лишатись справжнім прикладом? Коли одного дня ти просто найкраща людина у світі, а другого – така, що жахливішу й вигадати собі неможливо.

Та ясно, що знаходимо ці сили – бути людиною — щодня. Іноді зриваємося, із ким не буває. Але треба триматись і зростати над собою. Нам для цього й роки дані. А ця ситуація якраз — дуже гарне випробування. Хоча і дуже важке. Шкода тільки, що люди, які це вигадали для нас, узагалі живуть в іншому світі. Ми для них — лише шахові фігури. Наші проблеми від них далеко. Вони над цією ситуацією. Люди, які піднеслися до керування цілою країною, не будуть думати про добробут якоїсь там окремо взятої людини. Не вірю я в це. Ми питаємо іноді: ну чому от він, наприклад, такий видатний, не став депутатом або президентом? Справжній же професіонал. Тому й не став. І таких прикладів маса. Такі професіонали не лізуть у систему, бо розуміють, що вона їх просто зруйнує. А подолати її вони зможуть, тільки якщо їх буде переважна більшість. А в більшість таких людей зібрати майже неможливо. Їх просто туди не пускають.

Слухай, ми вже більше 30 хвилин з тобою говоримо про стрес, пандемію і катастрофу всередині країни, а про музику досі – ні слова.  Хоча музика – це мова Бога.  У цьому контексті, між іншим, політика тоді (яку маємо наразі) – чия мова?

Ти правий. Бісова.

У такому разі переходимо на божественну. Тим більше, коли погано, завжди чомусь хапаєшся за Бога і за музику. Дивовижно. Ти, думаю, віриш як ніхто у цілющі властивості музики?

Я вважаю, що музика, особливо виконана на інструменті наживо, має просто неймовірні властивості. Якщо це описувати на рівні частот і коливань, то вона змінює структуру чи не будь-чого. Це факт. Ти можеш піти в неї, зануритися і розчинитися. У кожного, звісно, свої вподобання, але якщо нам щось не подобається – ми ж це просто вимикаємо. Але якщо музика відволікає майже від усього світу, ми поринаємо в неї. У мене вдома музика просто не вимикається. І син, і дочка, всі ми в хаотичному порядку слухаємо улюблену музику. Тож мені її вдосталь. Але я надаю перевагу живій. Хоча би пару акордів візьмеш на інструменті, і вже простір інший.  

Так і з Богом, мабуть, всередині: хочеш – слухаєш, ні – вимикаєш…

Чому от люди не люблять якогось нав’язування, в тому числі й релігійних поглядів. Тому що ми по натурі своїй вільні у виборі. Людина дозріває просто до чогось, і тоді приймає рішення. А будь-яке нав’язування – це насильство. Ти, наприклад, включаєш комусь пісню і кажеш: «Послухай, я від неї балдію!» А людині взагалі не заходить. Або кажеш: «От, я тебе познайомлю з таким духовником, він стільки всього тобі відкриє». А людині це не потрібно зараз, вона до цього не готова. Ще не прийшов цей час. Життя її ще не штовхає до цього. І висновки стосовно когось робити не можна. Бо кожному – своє.

Більшість твоїх пісень про любов. А любов Олександра Галицького — вона яка? На прикладі тієї ж пісні «Якщо ти зупиниш кров». Твоїй любові притаманно більше ранити чи лікувати?

У жодному разі не ранити. Я загалом схильний до світлого такого суму. У кожному творі є шлях виходу з якоїсь ситуації. У мене немає депресивного контенту без хеппі-енду. Ми коли виходимо на люди, то не говоримо про щось погане. А ведемо розмову про те, що близько кожному. Про щось приємне. Навіть якщо це пісня про розставання. Будь-яке розставання веде до чогось іншого. Відкриває нові шляхи. У пісні «Якщо ти зупиниш кров» в образі крові ж може бути все, що завгодно. Зупинити це – у твоїй владі. От тільки якщо ти зупиниш час – він не зупинить нас. І якщо ти будеш вірити в те, що тебе вбиває щось – воно тебе вб’є. Це можна перенести навіть на нашу ситуацію. А будеш вірити в те, що все буде чудово – так і буде. Обов’язково. І навіть цю халепу треба приймати як подарунок. Як один із поворотів у щось нове. Під час того ж карантину можна просто взяти й підтягнути всі недороблені справи. У мене от нарешті дійшли руки до створення першої збірки поезії. І у багатьох, я впевнений, є достатньо всього, на що завжди не вистачало часу.

У контексті цієї філософії тоді питання: ми все-таки маємо бути вдячними цій ситуації з вірусом, карантином, економікою?

Знаєш, є дуже цікаві висловлювання наразі з цього приводу. Ми ж постійно щось купували, купували, купували. Без кінця і краю. А зараз ця потреба відпала. Ми дивимось на світ інакше. Бо припинили бути рабами якихось речей. Жінкам не треба робити макіяж, бо за маскою видно лише очі. Не видно нашої усмішки чи суму. Не треба вдягати якусь маску під маскою. Такі грані з’явились тонкі. Нас роз’єднали, щоб ми сумували за тими моментами, коли були разом. Щоб виник цей голод спілкування. Це теж добре. Коли завершиться все, ми від цього цифрового світу так втомимось, що зберемось на площі й будемо співати пісні і спілкуватись. Будемо грати в карти, доміно і шахи. Я сподіваюсь. Бо сам вийду на площу з гітарою.

І то правда, ми ж просто залипли в цьому електронному вимірі. Сиділи в інтернеті цілодобово, витягти когось із дому було подвигом. От і маємо. Насолоджуйтесь, people!

Отож. Вже аж верне. Дітей навіть. Від цих ігор, соцмереж, учителів онлайн.

Нарешті захотілось на вулицю. Тож завершую тебе мучити. Моє коронне запитання: якби ти був винахідником різноманітних вірусів, яким би з них нагородив людство?

Знаєш, хай це буде вірус, який не даватиме впасти у відчай. Вірус відради. Щоби люди не падали в депресію взагалі ніколи.

Як ти його назвеш?

Вірусом метелика.

А як він буде проникати в людину?

З пилком квітів.  

Отим самим, що зі струн гітари Олександра Галицького?

Хай буде так.

Піду і я тоді зітру пилюку з клавіш свого інструменту.

Давай.  

Розмовляв Василь Чернявський

РЕДАКЦІЯ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ПОЗИЦІЮ І ДУМКИ СПІВРОЗМОВНИКА, ВИСЛОВЛЕНІ В ІНТЕРВ’Ю