Олексій Захарчук: «Вдома на карантині одягайся як на роботу. Якщо будеш в піжамі – буде не до справи»

З Олексієм Захарчуком ми познайомилися взимку цього року на Форумі молодих літераторів, організованому Фондом соціально-економічних та соціальних програм, який проходив у Мінську. І настільки об’їлися там літературної творчості, що повернулися до розмов про неї лише на карантині. Цікаво, як би виглядав наш карантин, якби він розпочався саме там? Йой! Подумав, і мене аж пересмикнуло. Література – страшна річ.

Розмова на карантині з поетом, членом Спілки письменників Придністров’я (Молдова), учасником творчої студії «Автор» Олексієм Захарчуком.

Що, знову про поезію будемо говорити? – одразу позіхає Олексій.

Ой, поезія – це така нудота, – погоджуюсь я.  

Кожна собака про неї скавучить. У мене кіт тут ходив днями по клавіатурі і майже написав авангардного вірша. Занадто багато поезії навколо. 

От і я кажу — кому вона потрібна взагалі ця поезія?

Коротко щодо поезії доволі прозаїчного життя. Олексій народився в Тирасполі – столиці так званої Придністровської молдавської республіки, яка з 1991 року існує як невизнана. Її невизнаний статус, звичайно, створює певні постійні проблеми, в тому числі й з документацією. Тому у багатьох жителів Придністров’я є не лише паспорт Придністров’я (який окрім Придністров’я більше ніде не визнається), а й паспорти сусідніх держав.

Живу в стране, которой нет на карте.

Мой паспорт за пределами её –

всего лишь любопытный артефакт,

и даже, может быть, не любопытный.

Вороны здесь молчат, чтоб не накаркать

ещё одну беду, ведь рикошетом

проблемы бьют по мусоркам и свалкам.

Непризнанного снега накопленья

лежат на ветках незаконных сосен,

и два кота, вздымая шерсть на спинах,

ругаются на разных языках.

Чому це ти не вдома? Не на карантині? – питаю, бо Захарчук в сорочці й краватці нахабно сидить в якомусь офісі. 

Ну, так у нас же також можна на роботу їздити, якщо в тебе є довідка від начальника. Окрім походів у найближчу аптеку чи магазин, ще й такий бонус. Прекрасно. Бо якщо собачку вигуляти далі, ніж за 100 метрів від будинку, то – розстріл (звісно, жартує). А тут – сам, без собаки. На роботу. З довідкою. Щоправда, можна ще провідувати родичів, які живуть не в радіусі 100 метрів від дому. А щодо роботи і перевірок «куди це ти?», чув цей прикол? Зупиняють копи чувака. А він: «У мене довідка від начальника є!». Йому: «Ану!» Він показує, а там message: «Ти де, тварина?».

Ніжно. Слухай, а чому наше життя складається із заборон?

Мені здається, це зараз такий пробний науковий експеримент над всіма нами. Наскільки людство може контролювати себе і регулюватися владою. І, як показує практика, регулюватися суспільство може, але при загальній небезпеці. Якщо небезпеку прибрати, то воно одразу почне бунтувати. Хоча, он в деяких країнах, таких як США наприклад, ті, хто недооцінює таку небезпеку бунтують, виходять з дому і кажуть: «а ми хочемо жити як хочеться». Але в цілому – як можна керувати суспільством? Взяти й створити небезпеку навколо них або створити образ ворога. Тоді керувати простіше. І от коли є об’єктивна для людства небезпека, така як коронавірус, всі сидять вдома. Слухняно і чемно.  

Я не хочу бежать отсюда,

Чтоб не пришлось, вернувшись, каяться.

Планета – замкнутое чудо,

И путь побега замыкается.

От ти згадав про американців, які так хочуть жити і в мене народилось питання. А цікавіше, яскравіше, неочікуваніше все-таки жити чи помирати?

Колись у мене був такий віршик: «И так умирать ты умела, как многие жить не могли».

Ну, починається…

Бо наше життя, скажімо так, це ж – повільне вмирання. Так чи інакше, як кажуть мудреці. Тому життя і творчість – як репетиція смерті. Наразі так актуально. Особливо це стосується поезії. Багато хто з поетів чомусь помирає у віршах. Мабуть тому, що це – природній стан для поета в принципі.

Ну так, слабкість – вона ж як наркотик. Так і проситься…

Цей стан просто найбільш щирий. Він оголює всі помисли й комплекси душі, так би мовити. От, наприклад, коли Стів Джобс робив промову в університеті Стенфорда (в мережі дуже популярний цей виступ), то сказав, що смерть – це найкращий винахід життя. Така цікава фраза. Він, звичайно, судив по собі, тому що був хворим і усвідомлював, до чого це веде. І казав, що смерть, її наближення якраз розставляє всі крапки над «і» та змушує людину щось робити, тому що за неї цього ніхто більше не зробить. Ну і взагалі так позитивно висловився щодо смерті з тієї причини, що смерть – це рух вперед. Старі йдуть – нові приходять. Хтось має бути наступним і привносити щось нове. Це ж стосується і поезії. Жив би Пушкін досі і що би це було? А прийшли Маяковський, Ходасевич, Заболоцький і видали як тільки вміли. Тому зараз так непросто. Бо в поезії все винайдено вже років 100 тому. А ми лише ходимо по колу. Помічав це?

Щодня помічаю, бо щодня ходжу.

А ці їхні божевільні експерименти. До яких ми зараз лише повертаємося і вертимося по колу. Наче в колесі часу. З нового в поезії – це хіба що музичний супровід. Раніше виступали зі сцени наголо.

Теж мені, новатори. Як вони могли без музики? Цей літаючий пролетарій та інші? Наголо. А чому не за станком, в тракторі, з бензопилою в руках?

От і я кажу. Або з дружиною в процесі зачаття пролетаріату. Живо.

Й красиво. А ти, між іншим, одружений?

На даний момент – ні, але поміркувати ж можна?

Якщо в тебе нема дружини, що тоді робиш ти на офісній роботі, га, поете?

Так за поезію ж не платять. Я колись питав… 

Цього не може бути! Я не вірю!!!

Поети вигідніші й цікавіші після смерті. Тоді вони можуть хоча би на щось розраховувати.

Не умер я, я просто отдыхаю

Сильнее чем обычно – от дыханья,

От тока крови, от деленья клеток,

От гормональных факторов любви…

Когда ты вновь повеселеешь к лету,

Цветы, что из меня растут, сорви.

Добре, здаюся. Розкажи тоді, ким ти працюєш і що робив ті десять років у Миколаєві, в Україні? 

У Миколаєві – родичі наші. Там я, власне, як і тут, працював у торговій сфері. Менеджером з навчання персоналу. За торгівлю більше платять. Не за мистецтво, на жаль. У нас же економіка – човникова. Купи-продай. В Молдові, як і в Україні, до недавнього часу було популярно їздити на заробітки. «З-за бугра» і потік коштів. Коли, наприклад, в Молдові у той же День матері всі заробітчани повертались додому і міняли зароблені євро в обмінних пунктах, курс євро обвалювався через масові обміни. Приливна в нас така економіка. Щоправда з Придністров’я менше людей їздять на заробітки, ніж з Молдови. Бо менталітет трохи інший. Більш сильне почуття рідної землі.

І нащо я про це спитав? Нормально ж і так оминали поезію, наче. То що там у вас із літературними фестивалями на Придністров’ї?

Наприклад, фестиваль «Авторські мости Мерцішора», який об’єднує Україну, Молдову і Придністров’я проходив…

Та я пожартував, а ти одразу… Домовились же, що ні слова про… Негайно переключаємось на Фестиваль авторських вірусів. А тому одразу моє коронне запитання. Якби ти був винахідником нових вірусів, яким би з них порадував людство?

Складне питання, між іншим, і зовсім не жартівливе. Адже деякі паразити, як ми знаємо, можуть впливати на свідомість людини (я зараз не про ТВ). Якщо з’явився би вірус, який робить людину кращою та розумнішою, він би сам отримав еволюційну перевагу за рахунок того, що його носій досягнув би значних успіхів.

І як би називався цей вірус?

Мабуть, вірусом «усього хорошого». От тільки коли все добре – це не зовсім природно. Адже рівновага в природі заснована на боротьбі й протиріччях. Тому, краще хай це буде вірус «міри в усьому». 

Угу, тоді виникає питання з противаги. А страждання може призвести до щастя?

Мабуть так. Бо щастя пізнається на фоні страждань. І… взагалі, щоби зробити людину щасливою, в неї треба забрати те, що вона має, а потім вертати це поступово. Це не мої слова, а людини, яка це пройшла.  Тому що чим більше людина отримує щось просто так, тим більше розслабляється і менше цінує те, що в неї є.  

І щодо розслаблень. Ти на карантині посидів взагалі чи так і бігав на роботу не розслабленим?

Посидів тижні зо два. І що? Так, з власного досвіду. Карантин. Що ми будемо робити? Плани. Вивчимо англійську, опануємо йогу, напишемо поему. В результаті ж ти встигаєш не більше, ніж ти би працював собі і робив щось для себе тихенько.

Це точно. А так – лише поїв, вимив посуд і виніс сміття.

Ну так, це вже – досягнення!

Ти мені скажи чесно, ти сходив з розуму на карантині?

Були у мене такі рядки…

Стоп! Були і забулися.

Карантин – він розслабляє. Тому завжди треба щось робити. Недарма кажуть, що якщо ти сидиш на карантині, то вдягайся, як на роботу:  в штани, сорочку й краватку. Сиди гарний. Якщо будеш в піжамі, то буде не до справи.  

Бачу, що ти гарний. А як виглядає Тирасполь на карантині?

Майже так само. Так як людей тут небагато. А стало трохи менше. Це досить затишне й чисте місто, де влада потроху робить щось для людей. На карантині, правда, видно як тут багато котів…

І що ви з ними робите?

Не їмо. Це – гуманно. Просто любимо і спостерігаємо. В нас є професійні бабусі, які годують їх. Був у мене навіть такий віршик про…

Меня, уже не молодого

и утонувшего в вине,

встречает пьяная Молдова

и выпить предлагает мне.

Здесь будет без вина не сладко,

здесь будет горе от ума,

здесь грузопассажирская лошадка

бредёт в туман.

Ти знову?.. Розкажи краще, що з цим світом не так, якщо ми вже пишемо вірші про все на світі?

Зі світом все добре. Всі потрясіння, які відбуваються – це нормальний процес. Завжди в світі траплялися епідемії, мори та війни. Неодноразово були глобальні вимирання певних видів. Десь я чув, що біологи і палеонтологи нарахували, що 98, якщо не 99 відсотків різноманітних видів, які коли-небудь жили на планеті Земля, вимерли. Тому для природи те, що відбувається, абсолютно нормально. Бо все йде по колу. Це ми там собі щось вигадуємо. А природі – все одно, що ми з цього приводу думаємо. Це – звичайні для неї процеси, які просто… відбуваються. Але ж ми вигадуємо свою модель світу і вирішуємо як правильно, а як – неправильно. Тому іноді нам здається, що природа жорстока. А вона не жорстока. Просто не вписується у нашу картину «правильного світу».

А яким би ти створив цей світ за 7 днів? Свою модель світу.

Ну ти спитав… Єдине що… я би створив людей на більш високій східці розвитку. Бо деякі цивілізації йдуть вперед, а деякі – ледве встигають за ними. Хотілось би, щоб усі розвивались якось рівномірно. І… щоби… не було хвороб і… трагічних випадковостей. Створити такий світ, який би співпадав з нашими поняттями справедливості, але в якому б все-таки була виважена кількість протиріч. Хоча тут справа тонка. Адже наш мозок оперує причинно-наслідковими категоріями, тому в усьому навколо прагне бачити задум чи систему. Наш розум постійно займається самообманом, створюючи суб’єктивну реальність, в яку свято вірить. Цей механізм допомагає виживанню, але іноді дає побічний ефект – коли людина починає вірити у щось деструктивне. Адже в природі немає добра чи зла. Людина ж народжується випадково. А могла би і не народитись. І людей, які не з’явились на цей світ, в мільярди разів більше, ніж тих, хто прийшов. Як ми з’являємось випадково, так само можемо і зникнути. Чому смерть завжди негарна й невчасна? Тому що вона відбувається так випадково й дико, як і саме народження. Однак для природи це природно. Вона ж не вимірює це нашими категоріями. У неї або є, або нема.  

Пастух играет на дуде

Шероховатыми губами,

И над холмами голубыми

Струится песня о дожде.

Остроконечна ель в дыму

И бытие остро-конечно.

Нас вечер укрывает нежно

И я приемлю эту тьму.

Мы день потратили с умом

И в темноте нас ждет награда —

Тугое вымя винограда,

Что в руки просится само.

Обожнюю тему смерті. Давай тоді завершимо на позитиві. Якщо би ти промовляв останній тост у своєму житті, що би це були за слова?

Щоб наша справа жила вічно. Чи пафосно?

Ну, таке… Хіба це справа? Так, «Гра в бісер».

Тоді за те, щоб нас пам’ятали: вороги з ненавистю, а друзі – з любов’ю!

Вже краще, але давай щось безглузде і безтурботне. Наче ти вже п’яний. Ляпни на хід ноги.

За нас, любимих! Ні, знову не те…

Добре, заплутав я тебе. Давай тоді заплутаємось ще більше. Хотілося попросити тебе побажати щось корінним ірпінцям, а потім видумалось таке. Куди веде коріння міст?

В благодатний ґрунт Батьківщини.

Оце – геніально. Нарешті. Кінець. Дякую!

Спілкувався Василь Чернявський.

Фото надано Олексієм Захарчуком.