СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. «Дорогою – сотні кинутих розстріляних машин, мирні люди, розірвані на шматки, мами й діти…»

У проєкті «Свідчення з воєнного пекла» – розповідь бучанки, написана наприкінці другого тижня війни. Позаду в цієї жінки, її двох дітей і матері були обстріли й бомбардування, свист куль і неймовірні людські страждання, страшні згарища Бучі й Ірпеня. Попереду – доля біженців за межами України.

«Це просто Армагеддон… Ми два дні просиділи в підвалі в Ірпені з безхатченками в першій же будівлі, до якої прорвалися, куди змогли добігти, без тепла і без світла. Єдиний плюс – із волонтерською їжею. Спали на чужих матрацах у непроглядній темряві. Було просто до жаху страшно, бо розумієш, що підвал точно врятує від куль, але бомба нас там поховає. Лише навколо нашої будівлі у 20 метрах за добу три будинки зрівняло з землею. Зв’язку не було ніякого взагалі!

За цей час тричі привозили трупи, шукали просто місце, де їх вивантажити, намагалися залишити й поранених у голову, в живіт, без ніг, благали знайти хоч якихось лікарів по підвалах. А там агонія, вони вже вмирають, пів голови немає, живіт наскрізь… Прибігла в істериці бабуся років 80 і ридаючи просила з кимось зв’язатися й забрати вбитого бомбою в її ж городі сина. Вона ніяк не хотіла зрозуміти, що зв’язку немає ні в кого, не тільки в неї…

Телефон просто перетворюється на ліхтарик, і ти його заощаджуєш, як повітря, в закритому приміщенні без жодної точки доступу світла, в підвалі недобудови.

Ми зважилися прорватися з Бучі в Ірпінь, коли бомбити стали вже нещадно, бо тільки там була дорога – згідно з останніми повідомленнями, прочитаними нами, коли ще був зв’язок. Спочатку ми їхали на машинах, потім кинули машини з речами, валізами і бігом заховалися від бомбардування в той підвал на ночівлю. Слава Богу, що знайшли його – я не знаю, що було б, якби не цей підвал. Дорогою – сотні кинутих розстріляних машин, люди, розірвані на шматки, мами й діти, МИРНІ ЛЮДИ, всі мирні. Картина – мама, що закриває своїм тілом таку ж убиту дитину – ніколи не вийде з моєї голови. Поранені просто повзають дорогами, видовище не для людей зі слабкими нервами… Там (у Бучі – ред.) Армагеддон, волонтери не справляються, туди не доставляють нічого, бо не можуть туди прорватися. Вам не покажуть цього по телевізору, там немає преси, бо вони теж не можуть туди прорватися. У цьому пеклі я провела 10 діб із двома дітьми й мамою після операції на серці та з букетом інших хвороб. Моїй молодшій доньці «стукнуло» 8 років 14 лютого.

…Останню добу в тому підвалі ми просто раділи, що живі, але надії майже не залишалося. Там ми провели більше доби, поки не прибіг хлопець, якому я дякуватиму все подальше життя. Це мирний, просто звичайний хлопчина років 27, який на свій страх і ризик прорвався в Ірпінь і вивозив краденим мінівеном на 6 місць по 20 людей.

Нас затрамбували з дітьми, що кричали від страху, під постійні вибухи бомб і свист кулеметних куль. Поруч вибухали будинки. Ми долетіли на цій машині до мосту, там нас вивантажують і бігом близько 800 метрів повним бездоріжжям ведуть на другий бік ріки, де стоїть швидка. Навколо горять будинки, і росіяни цілеспрямовано стріляють саме туди, бо знають, що це єдиний шлях до відступу. Ми бігли, не озираючись, під ридання вголос дітей і дорослих. Я подумки попрощалася 100 разів із життям і просто заспокоювала малолітню дочку, обіцяючи те, у що не вірила сама. Старша дочка з собакою напереваги, мама і ми летимо незрозуміло куди…

У результаті ми вирвалися. У швидкій було близько 25 людей. Коли в’їхали в Київ, діти побачили оранжеве світло ліхтарів у заклеєних вікнах, і знову стали плакати – думали, це щось горить через вибух, бо відвикли від світла, адже ліхтарі не працювали вже більше тижня.

Ми переночували цю ніч у чужих людей, куди нас довезли волонтери, і далі будемо просуватися до кордону».