Історики часто називають її другою Лесею Українкою. Олена Теліга – українська поетеса й борчиня за незалежність України.
Телігу й Українку справді ріднить багато спільного, хоч ці дві легендарні жінки ніколи не перетиналися. Вони не лише обидві майстерно володіли словом, перетворюючи його на зброю. А й відрізнялися чіткою громадською позицією і величезним бажанням здобути кращу долю для України.
«Життя – це боротьба, і тільки в боротьбі полягає справжнє життя» – одна з цитат Олени Теліги, яка стала крилатою.
Вона справді боролася. Завжди. Усе своє, хоч і не довге життя.
Життєва дорога Олени Теліги – це росія, де вона народилась; Україна, де відігралась її головна життєва битва; еміграція до Польщі й Чехословаччини, де жила найдовше і писала вірші.
У 1927 році про Телігу вперше починають говорити як про поетесу. І цього б могло ніколи не статися. Однак, хтось із друзів без її відома відправив три її вірші редакторові «Літературно-наукового вістника» Дмитрові Донцову. Той надіслав лист із зауваженнями та порадами у відповідь і опублікував отримані вірші у «Вістнику». І відтоді Теліга друкувалася там постійно.
Та найбільший слід Олена Теліга лишила не в літературі. А в боротьбі за незалежність України. Як провідне обличчя українського націоналізму.
У 1939 році, ще будучи у Кракові, Олена Теліга вступає до Організації Українських Націоналістів. У 1941 році вона таємно повертається з польської еміграції до Києва.
Микола Жулинський, академік Національної академії наук України:
«Він їй видавався справді якимось дивовижно-святковим, врочистим. У той час був жовтень. Вже жовті були каштани, все було таке сонячне. Хоча, безперечно, вже була розруха, було помітно, що тут вже хазяйнують окупанти».
У Києві Олена Теліга одразу береться за організацію літературного життя. Очолює Спілку українських письменників і редагує мистецько-літературний альманах «Літаври». Це був додаток до газети «Українське слово». На сторінках «Літавру» Теліга переконувала, що крах більшовизму – перший крок до незалежності України.
Нацисти заборонили видання «Літаври», і 9 лютого 1942 року гестапо заарештувало Олену Телігу. Напередодні страти, 20 лютого, на стіні тюремної камери вона намалювала тризуб і підписала: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Разом з чоловіком – колишнім сотником УНР, членом ОУН, колегами-українськими письменниками та іншими 620 членами ОУН була розстріляна у віці 35 років у Бабиному Яру.
Тетяна Котенко, голова товариства ім. Олени Теліги:
«Вона не прожила і 36-ти років. Основним Божим даром Олена Теліга вважала гарячу смерть. Вона не змогла залишити людей, яких вважала своїми однодумцями, борцями за незалежність України».
І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
Олена Теліга.
Десятки років українці нічого не знали про постать людини, яка віддала за Україну найдорожче. Її ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь. Вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію.
Зараз її ім’я носять вулиці у більш ніж 30 населених пунктах України. Цього літа вулиця на честь Олени Теліги з’явилася і в Ірпені. На місці колишньої Лермонтова.
