Діана Бондар: Держстандарти не покривають реальних потреб немічних людей

Вже три роки ірпінський Територіальний центр соціального обслуговування очолює відома в Приірпінні волонтерка Діана Бондар. Зараз на обліку у терцентрі перебуває 93 людини. Але щомісяця ця цифра змінюється. Буває й до 150 осіб. Це – старенькі немічні люди, які опинилися у складних життєвих обставинах, люди з інвалідністю та представники інших вразливих груп, життя яких просто немислиме без соціальної опіки. Бо ж більшість із них не мають родичів, або родичі проживають далеко чи в конфлікті з ними.

До тих проблем, що були у підопічних раніше, а це – переважно побутові питання, велика війна додала й інші. Зараз багато хто потребує ще й психологічної допомоги.

«Зараз ми беремо участь у конкурсі Міністерства соціальної політики на запровадження програми, у межах якої плануємо надавати послугу життєстійкості – психологічну допомогу мешканцям. Тому що зараз усі живуть у стані тривоги та постійних стресів, пов’язаних із війною, соціальними умовами. Багато чоловіків на війні знаходяться. Багато родин мають загиблих на війні», – пояснює Діана Бондар.

Директорка зауважує, багато їхніх підопічних потребують також і юридичної допомоги. Зазвичай, це пов’язано із втратою майна під час бойових дій, родинними проблемами, питаннями спадщини і таке інше. Оскільки більшість цих людей є малорухливими, або й зовсім лежачими, вони не можуть бігати по різних інстанціях, тож їм було б дуже зручно отримувати такі послуги від фахівців терцентру, до яких вони вже звикли і яким довіряють. Але наразі у терцентра такої можливості немає.

«Наші старенькі просять допомогти їм у цьому. Але у нас, на жаль, немає юриста. Тому ми думаємо як зробити так, щоб наші підопічні могли отримувати і таку допомогу. Якщо б у нас була посада юриста, він би зміг за потреби виїжджати до людей додому так, як роблять це усі наші соціальні робітники», – зауважує Діана.

За  словами керівниці центру, після деокупації Київщини збільшилась кількість людей, які пересуваються за допомогою ходунків, милиць, на інвалідних візочках, і зовсім лежачих. Якщо раніше на обліку перебували більш рухливі, більш мобільні підопічні, і їх відвідував соцробітник двічі-тричі на тиждень, то зараз збільшилася кількість підопічних, які потребують відвідувань п’ять разів на тиждень. Хоча кількість працівників терцентру при цьому не збільшилася.

Зараз у центрі працює всього 11 соцробітників і у кожного – до 15 підопічних. А знаєте, яка зарплата у соцробітника терценту? Трохи більше мінімальної.

Діана каже, є держстандарт, за яким установа має надавати послуги, а є людські потреби. І вони значно більші за визначену державою допомогу. Тому обмежитися держстандартом практично неможливо. Наприклад, державою не передбачені кошти на закупівлю памперсів для стареньких. А вони їх потребують не те що щодня, а й багато разів на день. Можна було б просто виправдатися держстандартом і залишити ситуацію як є. Натомість для задоволення цих та багатьох інших потреб підопічних, керівниця центру шукає відповідні громадські організації і залучає благодійну допомогу.

«Звісно, це все непросто. Навантаження велике і тяжке психологічно. Бо непросто сприймати той стан, у якому часто перебувають наші підопічні, умови в яких вони живуть, оцю їхню безпорадність, нестачу всього: уваги, грошей, ліків, та навіть простого спілкування. Усім переймаються наші дівчата. Але ніхто не помічає, що від цього у них на серці. Та ми й не скаржимося. Така наша робота. Наші працівниці завжди привітні, уважні, добрі. Треба покупати людину – купають, помити голову – миють,  поміняти підгузки – міняють, постригти – стрижуть, попрати, попрасувати – перуть і прасують, помити підлогу, вікна – йдуть і миють. Часто нас просять купити продуктів, миючі засоби, медикаменти. Йдемо й купуємо. Але закупки робимо за кошти підопічних. А ще стареньким хочеться з кимось поговорити. Щодня переконуємося, весь побут цих людей залежить тільки від нас. Тому й робимо усе можливе, щоб хоч якось покращити їхнє життя», – ділиться керівниця центру.

Для роботи у терцентрі Діана підбирала працівників таких, як сама. Каже, найголовніша умова  – любити чужих, як своїх рідних. Та ніколи, навіть у найскладніших обставинах, не втрачати людяність. Так і працюють.

                                                                                                                       Надія Дроган