Прощальний вечір Паші Лі (відео)

Ось тут, в ірпінському Будинку творчості письменників із перших днів вторгнення рашистів діяв координаційний штаб. Саме сюди на початку березня прийшов 33-річний український актор Паша Лі. Він хотів допомагати людям.

Зоряна Міронішена, співорганізаторка координаційного штабу:
«Коли він прийшов, ми вже почали займатися евакуацією людей, гуманітаркою. Такий весь у військовій формі, весь такий готовий… Він був дуже радий, що може бути корисним. Він дуже хотів допомагати людям».

А вже через кілька днів розпочався потужний артобстріл Ірпеня. У місті не було ні світла, ні зв’язку. Працівники координаційного штабу, серед яких і Паша, вирішили ночувати у квартирі одного з волонтерів. На ранок усі збиралися евакуюватися.

Тарас Мельник, волонтер:
«План був такий, що ми 6 березня вранці маємо рушати в сторону Києва і там уже  далі займатися тією справою, якою ми займалися: допомагати проводити евакуацію, їжу возити і щось далі робити».

Але перед тим, як рушити до Києва, Тарас, Паша й Іра вирішили заїхати до своїх домівок.

Тарас Мельник:
«Ми вирішити заїхати до мене погодувати кішку й заїхати у справах Іри і Паші, тому що в Паші був удома кролик, і він хотів його забрати».

Дорогою вони зустрічали людей, які йшли до романівського мосту. Тим, хто залишався в Ірпені, роздавали продукти, що були в багажнику машини.

На визначеному маршруті першим був дім Тараса на Університетській. Туди й поїхали.

Тарас Мельник:
«Іра Мігітко й Паша Лі вийшли і сховалися під сходами, щоб у машині не знаходитись, тому що літали снаряди, а я піднявся до себе у квартиру, щоб погодувати кішку».

Після цього всі троє мали їхати в напрямку вулиці Давидчука – додому до Іри.

Ірина Мігітко, волонтерка:
«Але тут на виїзді бігли бабуся з дідусем і з онукою, з білими прапорами, і зупиняли всі машини. Ми зупинились, і вони дуже нас просили підвезти їх до романівського мосту. Ми розвернулися, забрали їх, посадили на руки, довезли до романівського мосту».

І лише після цього група рушила на Давидчука, як і запланувала раніше.

Тарас Мельник:
«Я отак дуже повільно повертаю, і десь у цьому місці я побачив отам за деревом людей у військовій формі, з автоматами. І вони почали стріляти по машині. Я не знаю, як це в мене відбулося – я в цей момент просто лягаю сюди на сидіння».

Некерована автівка рухалась самостійно. Машина звернула з дороги, переїхала бордюр, врізалася в дерево і зупинилась.

Тарас Мельник:
«У мене текла кров на обличчя, і я не розумів, звідки в мене рана. Я почав відкривати ці двері – вони не відкривались. Я їх вибив і почав виповзати. Іра сиділа за [переднім] пасажирським сидінням, вона теж виповзала з машини».

Паша й Іра протягом усього шляху знаходилися на задніх сидіннях. Коли почалася стрілянина, дівчина пригнулася. У якийсь момент вона помітила: Паша сидить непорушно. А з лівого боку його грудей струменіла кров.

Ірина Мігітко:
«Я побачила, що Тарас вилазить через пасажирське сидіння. І він десь дівся. Все, нема. Тиша. Я почала теж відкривати двері й тоді почула команду вийти з машини».

Паша Лі з машини не вийшов. Він уже не дихав. Під час обстрілів ворожа куля пробила йому легеню.

І хоча Паші вдалося попрацювати в команді гуманітарного штабу всього чотири дні, але його присутність ще й досі у дівчат перед очима.

Віолетта Дворнікова, співорганізаторка координаційного штабу:
«Нам конче потрібна була допомога, нас було небагато. І нам пощастило, що він був разом із нами, в нашій команді».

Зоряна Міронішена:
«Він дуже заспокійливо впливав на людей. І коли дзвонили люди в паніці, він зазвичай мені допомагав: я передавала йому трубку, і він дуже часто заспокоював людей. Бо він мав підхід до людей».

Віолетта Дворнікова:
«Він був такою нашою таблеточкою заспокійливою».

Окрім цього, Паша був ще й хорошим оптимізатором процесів.

Оксана Наконечна, волонтерка:
«Дуже багато ми займалися в той час харчуванням. Людям не було чого їсти, магазини були закриті, десь щось дістати було нереально. Ми, коли приймали замовлення, записували потреби людей на листочок, потім із листочка на листочок переписували, куди водіям направитися. Але коли прийшов Паша, він сказав: “Ми так працювати не будемо».

Замість багатьох папірців Паша розробив у ноутбуці маршрутні листи й координував кожного водія з адресною доставкою продуктів і ліків та евакуаційну логістику. Алеособливо пам’ятним був останній день спільної праці.

Зоряна Міронішена:
«Коли сидиш постійно під ударами, настрій, що ти можеш постраждати, не вижити, загострюється. Це зараз уже якось простіше сприймається. Тоді ми сиділи й думали, що, може, ми звідти вже й не вийдемо».

Щоб підбадьорити друзів, Паша почав співати. Його голос, його настрій розігнав погані думки, і почали співати всі.

Був пізній вечір. Ще ніхто того не знав, але це був прощальний вечір із Пашею Лі. Наступного дня він загинув.


Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!