Костянтин Могилевський. На пленер до Бога

Сьогодні, 28 квітня, виповнюється 9 днів по смерті заслуженого художника України, члена Національної спілки художників, педагога, співзасновника пленеру «Намальований Ірпінь» Костянтина Могилевського.

Художника вирізняє колір. Притаманний його душі. Адже на світ він дивиться нею. Відчуває нею. Творить нею. Лишаючи в кожному з творів її божественну крихту. Це і робить його безсмертним. Тому коли художнику час вертатися додому, його картини плачуть. Як діти. І сльози ці теплі й кольорові. Наче роса на веселці.

Якого кольору була його душа? Відповідь зберігають його картини. Тому завжди мовчать. Бо знають, що смерті не існує.

– Він полетів на пленер до Бога! – скаже на похоронах дружина Костянтина Могилевського Ірина.

І, скоріше за все, це буде найзатишніший пленер у його житті. День потому я дзвонитиму нашим спільним знайомим. І у кожного з них питатиму: як Могилевський називав своїх друзів? Було в нього таке кумедне слівце… Перець? Ні… Баклан?.. Таке пацанське. Як же воно?.. Загубилось.

Віктор Медвєдєв, із яким вони разом навчались у Луганському художньому училищі, попросить зачекати й не поспішати зі спогадами:

– Я так не хочу, по телефону. Хочеться, щоби формула вийшла цікава. Хай пройде час. Я, коли дізнався про його смерть, розгубився навіть. Ясно, що більше року він із цією болячкою носився, і ясно, що не могло це гарно завершитись, але все одно вірилось. Є ж якийсь процент тих, хто одужує. Тому все це все одно неочікувано. І… це свербляче відчуття: а не договорив, а не досперечався. І гірко від цього. Наче тебе особисто цим образили. Такий настрій. Карантин от розсмокчеться, треба буде зібратись по-людськи. І культпрограмку організувати. Хтось приїде ще. Він же відомий по всій Україні й далеко за її межами. Друзів багато. Є кому слово добре сказати.

– А ви не пам’ятаєте, як він називав своїх друзів? От не можу згадати, хоч трісни. Кадр, чувак, перець? – цікавлюся я.

– Не пригадую…

– І в мене вилетіло з голови!

– Та всі ці слівця були в лексиці, все це харківські дворові, сленгові — він же вчився у Харкові після Луганська.

Харківський художньо-промисловий інститут за спеціальністю монументально-декоративне мистецтво Костянтин Могилевський закінчив у 1981 році з відзнакою. Після чого повернувся до Луганська, де став директором училища, в якому колись навчався.

– Це був видатний художник, – на проводі зі мною вже директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський. – Дехто зараз каже, що реалізм себе вичерпав. Так от, він показав, що – ні. І створив, по суті, новий різновид натюрморту. Могилевський зображував певний набір предметів, які характеризували людину. Тому, дивлячись на його натюрморти, уявляєш цю особистість. Наприклад, картина «Морський вовк». Там нема зображення людини, а є мушля, кортик, морський кашкет тощо. І ти сам домальовуєш в уяві, що це – речі якогось капітана дальнього плавання або героя війни.

– Між іншим, це дуже рідкісний жанр, – долучається Віктор Медвєдєв, – У мистецтвознавчій літературі його називають тематичним  натюрмортом. А взагалі це така форма оповіді. Я завжди кажу: що не напиши – все одно напишеш самого себе. І його картини дуже схожі на нього. От він був і допитливим, і навіть іноді докучливим. Але коли дивишся на його картини – розумієш чому. Тому що прагнув детально,  ретельно, скрупульозно розповісти нам історію. Це не кожен може. Бо не кожному дано. А він знайшов себе у цьому жанрі, реалізувався і розвинув його.

– Мене дуже вразили його картини, на яких зображені книги, – на зв’язку вже директор Ірпінської центральної міської бібліотеки Олена Циганенко. – Натюрморти з книгами. Він і сам був відкритим, як книга.

Одним із перших місць, куди завітав Костянтин Могилевський, коли оселився з родиною на Приірпінні й знайомився з культурно-мистецьким середовищем, була Ірпінська бібліотека.

– Більшість людей творчих завжди приходять до бібліотеки, – каже Олена Єгорівна. – І я намагаюсь якомога більше розповісти про наш край. Щоби якось допомогти людині визначитись. Костянтин Вікторович, між іншим, жив у Бучі, недалеко від мене. І я бачила, як він біг на роботу або в магазин. Такий господар був. І для родини це, звичайно, страшна втрата. Із задоволенням брав участь у наших подіях, коли ми його запрошували. Багато сил віддавав ірпінським пленерам. У нас відбувалися презентації каталогів за результатами цих пленерів. Тут у нього і стався один із приступів. Відкриття от-от, аж тут йому стало погано. Він побілів весь, Боже, впав на крісло. Ми – викликати «швидку». Перенервував, видно. З цього, мабуть, і почалось…

Художні пленери «Намальований Ірпінь» розпочалися саме завдяки ініціативі Костянтина Могилевського. Сьогодні це – одна з найяскравіших регулярних міжнародних подій в Ірпені.

– Якось митці зібралися в музеї і запросили на цю зустріч Володимира Карплюка, – пригадує на тому кінці проводу начальник відділу культури, національностей і релігій Євгенія Антонюк. – Це коли ще будувався пам’ятник Тарасу Шевченку на центральній площі. Розмова йшла про вшанування пам’яті Володимира Сидорука та нагальні потреби. І раптом Володимир Карплюк сказав, що коли буде встановлено пам’ятник, було б чудово, щоб у місто з’їхались художники і намалювали Ірпінь.

– А Костя – видатний адміністратор, – лишає влучний мазок на картині, яка вимальовується онлайн, Віктор Медвєдєв. – Причому робить це з апетитом. Йому подобається. Це його форма буття. Тому що – народ, тому що – люди, тому що артист має бути на сцені. І все це навколо вирує.

– Тож Могилевський тоді сказав: «Чому б і ні?..» – продовжує Євгенія Петрівна.

– І саме завдяки Костянтину Вікторовичу і його зв’язкам художній пленер «Намальований Ірпінь» став всеукраїнським, а потім і міжнародним, – підтверджує директор музею Анатолій Іванович. 

– Що не день на пленерах – то нова історія, – згадує Євгенія Антонюк. – Багато всього пережили разом. У мене було завдання яке: розселити художників і організувати їм харчування та матеріали для роботи. А Костянтин Вікторович опікувався їхнім щоденним побутом і переживаннями. Якось загубили одного художника в Будинку творчості письменників. Шукали 4 години. Бо в нього розрядився телефон і відчуття часу стерлося. Він там, натхненний, малює, а Могилевський за серце хапається. Переживав, наче дитину загубив. Або в готелі «Шато Парадіз» вони сушили картини і ставили впритул до стін. Ну й десь, ясна річ, вимазали ті стіни. То він дав суворе доручення художникам-реставраторам, щоби після виїзду не залишилося ані плями. То вони провели таку реставрацію, що це виглядало, як капітальний ремонт.

– А як він їх називав, корефанів своїх, пам’ятаєте? – не вгамовуюсь я.

– Ой, як же він їх називав, га? Не пам’ятаю. Якщо згадаю – наберу. 

– Це була дуже весела людина, – визнає Олена Ілляшенко, директорка Ірпінської СЗОШ І-ІІІ ступенів художнього профілю №1 ім. А. С. Макаренка, в якій викладав Костянтин Могилевський. – Весела і щира. Під час розмови він міг дати 150 порад, але дуже простих і невимушених. Це була людина-душа. Компанійська, весела, життєрадісна. Дуже любив дітей. І кожну дитину привчав до майбутнього життя. Щоб вони цим своїм мистецтвом, якому він їх вчив, хоч інколи могли заробити на шматок хліба. Такий він був людяний і простий. Бо з народу. Пам’ятаю, завжди на травневі свята, а в нього у травні день народження, їздив до своїх батьків і якось особливо тепло згадував про них. А останнім часом так упевнено казав, що все буде добре. Є різні вчителі, звичайно, але цей вчитель був від Бога.

Паралельно Костянтин Могилевський працював доцентом у Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. 

– Іноді згадую його картину «Дорога до храму», – зізнається Анатолій Зборовський. – Там намальована стежка, вгорі – храм, а під ним – урвище. Коли дивишся на цю картину, згадується фільм Тенгіза Абуладзе «Покаяння». Там у кінці бабуся запитує в жінки: «Скажіть, а ця дорога приведе до храму?».  «Ні», – відповідає жінка. «Навіщо тоді вона потрібна, якщо не приводить до храму?» – цікавиться бабуся. От він показав цю дорогу. Адже підніматися вгору набагато важче, ніж котитися вниз. І можна зірватися. Але треба йти. Культура і мистецтво – це теж храм. Могилевський залишився у своєму мистецтві назавжди. І закликає нас іти до цього храму. Давно кажу, що Ірпеню потрібна художня галерея. От пішов художник, який багато зробив для Ірпеня, завдяки якому Ірпінь набув слави мистецького осередку. Всеукраїнського масштабу. А його ж треба представити якось. Щоби в цій галереї було відведено спеціальний зал для творів Костянтина Могилевського. 

– Я думаю, що треба обов’язково з його дружиною Іриною поговорити і напроситися до них додому в Бучу, – рекомендує Віктор Медвєдєв. – У нього вдома стіни в його картинах. Це гідно музею. Бо коли людина лишає картину собі й дивиться на неї щодня – це багато про що говорить. Це його відображення. І якщо робити щось про нього, то без картин у його квартирі не обійтись. Як і без Ірини, яка, між іншим, також училася з нами в Луганському художньому училищі. Будь-якого художника треба розуміти через його картини. А з Могилевським – це просто класика. Все наочно. Спогади – спогадами, стосунки – стосунками, а картини – це стовідсотково людина, якою вона була. 

– Наразі виникла ідея провести в серпні мініпленер, який буде  присвячено життю і творчості Костянтина Могилевського,  – розповідає Євгенія Антонюк. – В оточенні його друзів. Такий от пленер-вшанування. Бо, на жаль, через карантин на церемонії прощання 21 квітня було небагато людей. Якщо дозволили би попрощатися всім охочим, я думаю, що на кладовищі яблуку би ніде було впасти. Тому маємо обов’язково зустрітися… І, як сказала його дружина: «Він полетів на пленер до Бога, щоби там малювати ікони».

– Мені тут дзвонить на днях Андрій Федосєєнко,  – робить акуратний мазок на онлайн-картині Віктор Медвєдєв, – і каже: «тепер на небі є наша людина, тож і за нас слівце там замовить».

Картини заслуженого художника України Костянтина Могилевського зберігаються в багатьох приватних колекціях по всьому світу. Він працював як у жанрі станкового живопису, так і в монументально-декоративному мистецтві. Створив багато вітражів і розписів. Народився 22 травня у Ворошиловграді, помер 20 квітня в Бучі, що біля Ірпеня.

…Увечері, коли я завершив телефонні розмови з ірпінськими друзями і знайомими Костянтина Вікторовича і сів переглядати його інтерв’ю, то згадав те слівце, яким він називав своїх друзів – «крєндєль». Це ж треба! Як не з губ, то з картини на екрані зійшло. І всміхнувся. Сподіваюсь, що він зараз теж усміхається, працюючи над своїм черговим небесним шедевром.


Василь Чернявський