СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. «Коли орки побачили, що чоловік їх знімає, почали стріляти по наших вікнах…»

Спецпроєкт «Свідчення з воєнного пекла» ITV розпочинає з розповіді мешканки ірпінського ЖК «Грін Лайф», яка разом зі своєю родиною провела п’ять днів в облозі російських окупантів.

Лише рік тому Ірина (ім’я змінено з міркувань безпеки) зі своїм чоловіком, семирічним сином та мамою переїхали у власну квартиру в Ірпені. До того жили в орендованій. Здавалося, почалося нове життя з новими перспективами й обріями. Але війна змінила все…

«Спочатку здавалося, що все закінчиться за кілька днів. У мене чомусь зовсім не було страху. Тому й виїжджати одразу не хотіли. Хоча в перші два дні, мені здається, виїхали більше половини мешканців житлових комплексів «Синергія», «Річ Таун», «Грін Ярд», «Теплий стан», ну й нашого «Грін Лайфу». Розуміння, що треба їхати, прийшло лише на третій чи четвертий день, коли почалися сильні бої з боку Гостомеля та Бучі… Але це було складно, бо ми майже не мали пального.

Коли в нас було світло, вода, газ, зв’язок, то було ще не так страшно. Я могла готувати їсти, ми розуміли, що відбувається навкруги. Але невдовзі все змінилося. Здається, це було 5 березня. Спочатку пропали всі комунікації, ми не могли ні з ким зв’язатися. Почали швидко збирати речі, щоб вийти через Романівку, але сусіди, які спробували вийти, повернулися й повідомили, що по місту вже обстрілюють мирних людей. Тож ми змушені були залишитися вдома. А коли я вчергове виглянула у вікно, то побачила, як просто під нашими вікнами рухається колона танків і БТРів. На них була літера «V»… Чоловік став знімати колону на телефон. І коли орки побачили, що він це робить, то відразу почали стріляти з автоматів по наших вікнах і по будинку. Дякувати Богу, ми всі залишилися живі… Тоді стало дуже страшно. Ми зрозуміли, що все дуже серйозно, і треба якось вивозити звідти дитину.

Ввечері почалися страшні бої. Вибухи не стихали, вони були десь поруч. Зранку наші збили літак ворога прямо над нашим домом. Це було дуже гучно і страшно… І якщо до того часу син почувався ще більш-менш, то тоді почав плакати, труситися. Потім він практично перестав їсти, став погано спати – весь час говорив уві сні. А вдень постійно розпитував: «Мам, а це наші стріляють? А вони нас захищають? А коли вони за нами прийдуть?»

У мами страшенно тремтіли руки, вона не могла тримати чашку…

Разом із сусідами, які залишилися, ми облаштували у дворі таку собі «польову кухню». Там на вогнищі кип’ятили воду на чай, варили яйця. Власник розташованого неподалік м’ясного мазинчика залишив сусідам ключі й сказав, щоб ми користувалися продуктами, які там залишилися. Це нас дуже виручало. І взагалі всі люди безмежно підтримували одне одного. Це було щось неймовірне!

Був у нас один сусід – хлопчина, в якого родичі мали якийсь стосунок до ЗСУ, і якимось чином він виходив із ними на зв’язок. От він якось сказав, що скоро мають відкрити «зелений коридор». Ми дуже на нього чекали… І якось зранку цей хлопець зайшов і сказав, що в нас є година на збори. Я практично не брала одягу собі й чоловікові, лише синові. Швидко зібралися і вийшли.

Ми йдемо – таке сонечко світить, таке блакитне небо, пташки співають…, а кругом розтрощені будинки, згорілі автомобілі, трупи людей на дорогах… Це було дуже страшно. Нам сказали йти чітко головною вулицею, нікуди не повертати. Найбільше боялася, що зараз почнуть обстрілювати, і ми не встигнемо втекти.

Ніколи не забуду, як чоловік із сусіднього під’їзду десь узяв старий дитячий візочок і велосипедик, і якось посадив туди стареньких жінок, які майже не могли ходити. Було дуже важко, але він разом із іншими чоловіками віз цих бабусь. Я впевнена, вони врятували стареньким життя!

Коли ми вже сіли в автобус біля «Еко-маркета» й виїхали в Стоянку, я не могла повірити своїм очам: ніколи не думала, що можливе таке пекло. Скрізь по дорозі стояли розстріляні авто з табличками «Діти», з червоними хрестами… Кругом валялися дитячі речі, іграшки, і все це було в крові!…

Стоянка була вся розтрощена. Коли ми під’їхали до блокпосту, орки змусили наших чоловіків вийти, роздягнули їх майже догола, забрали мобільні телефони – нові склали собі в пакет, а в старі просто стріляли й викидали. З нами в автобусі їхала жінка з дітьми – в неї забрали їжу, яку вона приготувала для малих, повиливали все з судочків… Ставлення було, як до рабів чи до тварин. І страшна ненависть в очах! Оце те, що я запам’ятала на все життя – люта ненависть до всіх нас…

Окупована росіянами територія і територія під контролем наших захисників – це як пекло і рай. Коли ми вийшли з автобусів, ми отримали неймовірну допомогу й підтримку – нас нагодували, напоїли, зігріли, дитині дали з собою багато їжі й смаколиків. На нас чекали цілі гори свіжої випічки! Це було просто неймовірно. Ми щиро вдячні всім-всім, хто нам допоміг вибратися і вижити!»