СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. «Російський танк ударив по даху нашого будинку. Половини даху немає. І більшості вікон…»

Її рідний дім рашисти розстрілювали спочатку з танка, потім із міномета. Її батько ледь урятувався із охопленого полум’ям будинку… Воєнну історію своєї родини ірпінчанка Любов Тютіна розповіла журналісту life.pravda.com.ua.

Люба жила в Ірпені у великому будинку разом з 65-річним батьком.

У 2016 році від тяжкої хвороби померла її мама, яка разом із татом будувала дім. Подружжя навіть деякі меблі робило самостійно.

Коли почалася війна, з розбомбленої Романівки до них приїхав дядько з дружиною та дочкою.

«У нас великий погріб із залізобетонним покриттям. Я знала, що він витримає, навіть якщо впадуть два поверхи будинку. У цьому погребі ми всі сиділи. З–4 березня почалися активні бойові дії. Російський танк ударив по даху нашого будинку. Ніч із 4 на 5 березня я навряд чи колись забуду. Половини даху немає. І більшості вікон. Ніч проведена під землею, на піддонах, покотом, у холоді, під канонади пострілів і вибухів. Моє серце ніколи в житті так не билося, голова була, мов розпечена», – розповідає Люба.

Наступного дня дівчина почала шукати можливість виїхати з пекла. Батько та дядько їхати навідріз відмовлялися.

«Коли ми лежали в підвалі, задзвонив мій домашній телефон. Знайомий з тероборони дізнався мій номер і сказав, що вивезе мене. Його пропустили в наш район, і він забрав мене та двоюрідну сестру», – згадує дівчина.

Збиралася дуже швидко, стеля вже сипалася їй на голову.

«Нам сказали не брати ані символіки, ані вишиванок, бо за них могли розстріляти. Але я жалкую, що не взяла вишиту бабусею вишиванку», – каже дівчина.

25 днів Люба, яка виїхала за кордон, не знала нічого про свого батька. 14 березня сусіди повідомили, що живий. А потім знову невідомість на довгі дні.

Батько був весь час у своєму будинку, який хотів уберегти. Сусід залишив йому ключі від комори з продуктами. Варив собі супи, їв і давнішню консервацію, яку робила ще покійна дружина. А ще годував залишених людьми котів та собаку.

Одного дня собака притягнув додому кістку, скоріш за все людську.

25 березня зранку пролунав один постріл із міномета, снаряд поцілив у велике дерево, яке впало та пошкодило будинок. Батько весь час був у погребі. Коли вистрелили ще раз, чоловіку здалося, що зруйнувало решту даху. Він був у такому шоковому стані, що під час пожежі продовжував сидіти в погребі й вистрибнув із нього лише тоді, коли залізобетонні перекриття над погребом уже почали деформуватися, і шмат стелі впав йому на ліжко.

Усе згоріло дотла.

Деякий час Любин батько жив у гаражі, а потім прийшли люди з місцевої церкви, принесли йому продукти і сказали: «Вам більше нема чого тут бути».

Після цих слів чоловік відважився поїхати в евакуацію, організовану ДСНС, зателефонував старшій дочці, Любиній сестрі, у Київ, і вона забрала його до себе.

«Коли він приїхав, вони мені подзвонили. Я дуже була рада бачити батька, але йому дуже тяжко. Він ще не прийняв того, що відбулося», – каже Люба.

Сама дівчина також не може змиритися з тим, що ніколи більше не зайде в батьківський будинок, не подивиться на акварелі своєї мами та на її колекції кераміки.

«Ще будучи вдома, я стояла на своїй кухні, серед колекцій кераміки, здебільшого української, й розуміла, що окупант, який ввірветься в мій дім, вже за це може мене катувати і знищити… Будинок – це не стіни і перекриття. Це – історія моєї родини», – говорить дівчина.

Дивлячись на фото мертвих тіл на вулицях Ірпеня, вона каже, що від моменту приходу окупантів готувала себе до такого. «З перших днів окупації вони розстрілювали мирне населення. Я готувала себе до цього психологічно. Питання було лише в тому, скільки невинних людей загине, і скільки часу це триватиме, – сказала Люба. – Я не знаходжу жодних слів. Для тих, хто зґвалтував мій рідний Ірпінь, навіть слово «нелюди» не підходить, тому що в його корені є щось людське…»

Підписуйтеся наTelegram-канал ITV—джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!