Алла Мігай: «Мою казку забороняли багато разів»

Раніше це було доброю традицією: вмикати телевізор і дивитись перед сном «Вечірню казку». Щоби засинати в доброму гуморі. Колись і телебачення було добрим. Хоча, можливо, так просто здавалось. Зараз телевізор краще взагалі не вмикати, особливо якщо хочеш заснути. А казки розгубились в інтернеті. У часі і просторі. Але вони – залишились, як і добрі казкарі, які їх вигадують.  

Розмова на карантині з телеведучою, казкаркою і композитором, тележурналістом, заслуженим діячем мистецтв України Аллою Мігай.

Початок травня. Карантин наче потроху стихає. За вікном – злива, грім і блискавка. А в слухавці мого телефону – «Вечірня казка», повірити не можу, персонально для мене. Ну, добре, і для вас. Хоча, якщо бути відвертим, то в першу чергу – для вас.  

А ви, тьотю Алло, чим розважаєте себе вдома на карантині під час таких злив?

Переглядаю детективи.

Отакої! Підсилюєте враження?

Авжеж. Ну, і багато їм. Нарешті пекти навчилась.

А ви хіба не вміли?

Не вміла. Все руки не доходили до випічки. А з дому ж виходити зараз не дуже хочеться, то я почала вчитись. Борошна – повно. То ліплю колобків. І такі смачні виходять у мене вони разом з пирогами: і з сиром, і з сухофруктами. Мені Олена Волошина (завідувач відділу культури виконкому Тернівської районної у місті ради) з Кривого Рогу надіслала цілу коробку сухофруктів.  От вони і йдуть у ці пироги та в компоти. Тому дякую їй велике.

І я їй дякую. Хоча мені чомусь нічого не надіслали. Дивно. Але Бог з ними, пирогами та детективами. Розкажіть краще, як ваша творчість?  

Нарешті знову пишу. Мені так довго не писалося, не було натхнення. І я дуже страждала через це. А нещодавно подивилась інтерв’ю з Вікторією Токаревою. Це моя улюблена сучасна письменниця з українським корінням (її мама народилась на Донбасі). І вона мене так надихнула, що я тепер зупинитися не можу. Тож пишу мемуари.

Та і «Вечірня казка» ваша, я дивлюсь, якось доречно перейшла у FB. Можна назвати це її другим народженням?

Далеко не другим навіть, а вже так — надцятим. Бо мою казку забороняли багато разів. Керівництво, яке час від часу змінювалося, чомусь, щоразу додовбувалося саме до моєї казки. Реформи на Першому національному каналі всі чомусь починали з того, щоби заборонити Аллу Мігай та її «Вечірню казку». Вбачали у ній якусь провокацію, а в моїх текстах бачили схований підтекст. Щоправда, так воно і було. Тому що я робила казки так, щоби їх дивились і дорослі разом з дітьми. Звідти така велика аудиторія. Так що у мене не вистачить пальців на руках, щоби порахувати, скільки разів забороняли «Вечірню казку». І тільки зараз я вийшла у FB, де в мене немає жодної цензури і жодних керівників або чиновників.

А ваша програма була пов’язана лише з «УТ-1»?

Не лише з «УТ-1», хоча я вела там «Вечірню казку» аж 30 років. А коли пішла на пенсію у 2010-ому, то просто втекла звідти. Паралельно ж з «УТ-1» працювала ще на Севастопольському телебаченні. Знаходила можливість їздити туди за рахунок відгулів або лікарняних. І «Вечірня казка» там виходила теж українською. Іван Левченко, який був тоді генеральним продюсером, дуже це заохочував: «Якщо хоча би одна програма буде українською, це вже – перемога». І його за це не любили, бо він був дуже щирим українцем. А мене чомусь любили і всюди запрошували. Я була зіркою Криму, мені так здавалось, і побувала на всіх каналах там. Хоча всюди позиціонувала себе як українська казкарка. І завжди це проходило на «ура». А на Симферопольському телебаченні головним режисером був Сейран Мамбетов, дуже гарний чоловік, між іншим. Так от, його сестра була ведучою на телебаченні, і свої програми вела… українською мовою.

Татарам українська, мабуть, рідніша?..

І мене це завжди дивувало: чому кримчани не хочуть вчити мову, а татари – із задоволенням. Навіть телепрограми роблять українською. І чомусь їх від мови не верне. Був у мене просто такий випадок у Севастопольському будинку творчості, де я проводила зустріч із дітьми. І діти співали зі мною українською із задоволенням (навіть в YouTube десь має бути цей виступ). А керівниця підійшла до мене потім і каже: «а ми ненавидимо вас, казку вашу і мову вашу українську». Уявляєш?..

Ще й як. Печаль міжнародного рівня. А що було після того, як ви пішли з «УТ-1»?

Потім на Київському обласному телебаченні працювала у Савенка. Але «працювала за власний рахунок». Все робила сама. Грала на своєму інструменті зі своїми ляльками у своїх декораціях. І, звичайно, хотіла якусь зарплатню. Але казали: «грошей нема, у нас он Алла Попова безкоштовно працює, і ти працюй, або бери гроші з дітей, яких показуєш в ефірах». Що значить брати гроші з дітей? Тож я тоді Олександру Миколайовичу сказала: «Може давайте з вашого онука і почнемо?». Звичайно, його це розсердило. І я пішла. Але як жила, так і досі живу казкою. Це моя ідея фікс, щоби у дітей була казка. Щоби вони таким чином торкались українською пісні та мови й патріотично зростали. Я то, наприклад, киянка, але російськомовна від народження. Батьки говорили російською. І в школі, де я навчалась, викладали також російською. Українську я опанувала вже будучи дорослою, коли пішла працювати на телебачення.

Розкажіть трохи про ваших батьків…

У мене була прекрасна родина. В ній панувала любов. Батьки прожили все життя разом. А почалося все у селі Бандурівка Кіровоградської області. Мій батько тоді служив. І коли приїхав до цього села і побачив маму, то закохався одразу без тями. Вони довго переписувалися, спочатку це було кохання в листах. А коли знову приїхав, то одразу зробив їй пропозицію. І цю любов вони понесли крізь все життя. Після війни переїхали до Києва, де було достатньо вільних квартир. І в одній з них, у старому післявоєнному будинку у них народилася я. Тато потім дуже хворів і був прикутим до ліжка. У нього була хвороба Бехтерєва у важкій формі. Тож мама була йому і дружиною, і подругою, і сиділкою. І життя було подекуди зовсім не цукровим.

Від кого з батьків у вас ці таланти?

Ой, батьки в мене були дуже талановиті. Батько – винахідник. Працював в Інституті цивільної авіації. І навіть коли вже сильно захворів, винаходив способи, як себе лікувати. Вигадав пристрій з електроголковколювання. У лікарнях, мабуть, і досі нема таких пристроїв. А в мене він зберігається й досі. І я колись на телебаченні навіть своїх колег ним лікувала. Ходила і штрикала всіх, а вони кричали. «Та не кричіть ви так, зараз потужність трошки зменшу, і все пройде», – заспокоювала їх я. А от мама працювала вихователем і прекрасно співала. У неї було сопрано. Від мами ця любов до пісні. Бо співала вона завжди. Готувала – співала, прала – співала, прибирала – співала. І я чула багато народних пісень, оперних арій і, звичайно, колискових. А коли придбали радіолу, то в мене були всі платівки Леоніда Утьосова, Олександри Пахмутової, Мусліма Магомаєва та Оксани Петрусенко.  А потім і Володимира Висоцького. На їхній музиці я росла, а з семи років почала щось вигадувати сама і співати це своїм лялькам. Тоді мені купили фортепіано і відправили до музичної школи, хоча жили ми дуже скромно. Але на мою освіту батьки не шкодували грошей ніколи. Може, тому що мама була дуже економною і, між іншим, ще й прекрасно готувала. У нас завжди були вдома і м’ясо, і сир, і ковбаса, і сметана. Я була товстенькою у дитинстві. Але хлопці мене любили.

Хто би сумнівався. А коли ви закохалися вперше?

По-справжньому – вже коли побувала одруженою.  Лише тоді я відчула цю силу і велич кохання, яке тебе окрилює. І зрозуміла що таке «кохати». От коли воно недосяжне, коли ти про нього мрієш, тоді воно найсильніше. А коли все сталося вже, то і кохання потроху розсіюється. І залишається або звичка, або дружба, або симпатія. Або статева гарячка. А от закоханості в мене були завжди.

У своїх мемуарах на FB ви зізнались, що найсильніший оргазм без сексу у вас був, кули ви почули свою пісню «Почтовый ящик, или Двадцать два письма» по радіо «Маяк».

В переносному сенсі, звичайно. Це був духовний оргазм.

Я розумію… А багато таких моментів траплялося у вашому житті, коли ви були на сьомому небі від щастя, або навіть ще вище?

Тисячу разів! Коли я завершую писати якийсь твір – просто вибухаю од щастя. Мені дуже подобається сам процес творення. І коли в мене творча криза і нема зовсім натхнення, я хворію. У мене починає все боліти, в мене депресуха, я можу плакати цілий день, і мене дуже важко з цього стану витягати. Початок карантину був таким, я нічого зовсім не хотіла робити. Навіть в квартирі не прибирала. Але, як вже казала вище, що включила інтерв’ю з Вікторією Токаревою, і вона мене так зарядила, що я підірвалася як навіжена й негайно почали творити. Оце жінка! Цій бабусі 82 роки, а вона – як дівчинка.

Ваше ставлення до метрів у літературі й справжніх натхненників я почув. А як вам сучасна пісня, сучасне телебачення, сучасне мистецтво, нарешті?

Все, що йде сьогодні з телевізора – це не мистецтво. Як телевізійний працівник, який достатньо знається на цьому, телебачення я не дивлюся вже давно. Але іноді мені друзі щось надсилають, і мені від перегляду цього контенту хочеться плюватися.  Те ж стосується і сучасної пісні. Адже пісня – це вокальний жанр. І якщо вона не співається (якщо в ній мелодії нема), то це вже не пісня. Так от, пісня зараз просто вимирає. І коли в мене запитують, чому я не працюю в нових жанрах чи не підтримую модних течій, я відповідаю: «Чому ж, підтримую, але виключно на дискотеках». Я слухаю багато західної музики, але там немає такого непотребу, як у нас. Там є гарні мелодії, цікаві гармонії, цю музику хочеться слухати. В нас чомусь намагаються копіювати захід, і виходить недолуго, бо треба розвивати своє. Ті ж французи, чомусь, нікого не наслідують. І використовують інтонації власного фольклору навіть у сучасній музиці. Можливо я не сучасна. А може, як завжди, обскакала всіх, адже завжди бігла попереду локомотива.

А я от собі час від часу думаю, чому в нас ціла купа цих вокальних талант-шоу, а для композиторів і поетів нема якоїсь «Битви хітмейкерів»?..

Бо в нового покоління немає такого запиту. Якщо ми виховувались на класичній музиці, то що слухає зараз переважна більшість? На жаль. Адже у справжній пісні завжди є доля. Історія. Чому були такими гарними радянські пісні? Тому що там була доля. А пригадай які пісні для кіно тоді писав Ісак Дунаєвський? Люди їх співали просто на вулицях. Настільки вони були мелодійними. Навіть Дмитро Шостакович колись відверто сказав, що заздрить Дуні, тому що він – «потрясний мелодист». «У мене так не виходить» – казав. Хоча Шостакович – симфоніст, а це зовсім інше. А після Дунаєвського і досі не з’явилося нікого подібного! Хіба що Ігор Шамо з наших українських композиторів та Ігор Поклад. Ось кого треба ставити у приклад. Тому що їхні пісні співають вже кілька поколінь. А «Чарівну скрипку» («Сіла птаха білокрила на тополю…») діти і досі співають на всіх конкурсах.  І я своїх учнів намагаюся виховувати на тому, що формує музичний  смак. А потім вони самі розберуться, що їм робити і як жити.

Я впевнений, що у вашому колі також є талановита молодь, в якої немає грошей і впливових друзів чи знайомих. Як їм конкурувати з цим розкрученим непотребом, яке лунає з кожної праски?

Ой, непросто. Але крапля за краплею точать камінь. Так, вони маленькі, їх, може, не завжди видно, але вони є. І от крапля за краплею буде ручай, потім – річка, потім – море, а потім і океан. Але я не думаю, що зміниться щось кардинально. Тому що світом рулить попса. От я дивуюсь, наприклад, як пройшов на екрани телесеріал «Спіймати Кайдаша». Це ж просто диво якесь. Настільки він крутий для нашого телебачення, аж занадто. І як його пропустили, якщо все талановите, як правило, не пропускають? Отакою має бути Україна. А не шароварною і псевдопатріотичною. Чомусь у нас, якщо патріотично, то обов’язково бездарно.  Оці пісні про Україну. Гоп-гоп-гоп та гей-гей-гей – всі на один лад і мотив. І як в такому вигляді можна полюбити цю країну, якщо вона така одноманітна і попсова. У Тараса Петриненка є пісня «Україна», чому її не зробити гімном? Це ж справжня музика. А де зараз Тарас? Я колись з ним робила інтерв’ю, коли він був під забороною, як український націоналіст. А я такий боєць, що все заборонене намагалась витягнути на екран. За це мені давали по шапці, але не завжди. І от коли ми писали з ним інтерв’ю, я погано ще говорила українською. Підбирала слова. І дуже вдячна Петриненку, що він мене редагував і пропонував: «Аллочко, скажи краще так». Розумієш, яка людина? І музика в нього прекрасна. А не звучить ніде. Чому я вмикаю радіо, а звідти грає таке, що одразу хочеться вимкнути?

І то правда. А яка місія української пісні наразі?

У мене є відповідь на це питання.Є такий богослов, Євген Авдєєнко. Так от, він колись сказав: «лірична поезія і хоровий спів виведуть світ із духовної кризи». І це правда. Тому що коли збирається більше трьох людей, і вони починають співати – це не можна порівняти більше ні з чим. Вони співають так натхненно, що музика ця лине кудись у космос, щоби принести нам духовне зцілення. А коли співають діти, здається, це співають янголи.

Якою має бути тоді сучасна казка для них? 

Такою, як роблять в Голівуді. Розкішною, з космічними спецефектами.  Я обожнюю як диснеївські казки, так і екранізації марвеловських коміксів. Американці все роблять для малечі. В дитячих фільмах у них грають найкасовіші актори. Я тут подивилась фільм «Чим далі в ліс», в якому Джонні Депп зіграв вовка. І невеличку сцену, де він по-вовчому виє, я переглядала не знаю скільки разів підряд. Як він це зробив! Чомусь там розуміють, що дітям потрібно якісне мистецтво. Так от, сучасна казка має бути якісною. А не такою, щоб «аби було».

Це точно. А як краще пояснювати дітям, що відбувається наразі в світі і зі світом на цьому карантині?

Ой! Дітям же не поясниш, що ми потихеньку собі повземо на цвинтар. Але треба доносити, що треба себе берегти. Мене дивує, коли мама з дитиною вигулюють собаку, і мама – у масці, а дитина – без. І граються на дитячих майданчиках по кілька родин. Якісь необережні в нас все-таки люди. І несерйозно ставляться до багатьох речей. Мене це іноді лякає.

Тоді моє коронне запитання. Якби ви були винахідницею нових вірусів, яким би з них порадували людство?

Хай би це був вірус, який би знищував людські гріхи.Хоча тоді б не так цікаво було жити. Та й про що би ми тоді писали?Адже насправді все у світі гармонійно.

За що тоді ви любите цей світ найбільше?

А я його не дуже то й люблю. І завжди, наприклад, хотіла втекти на іншу планету.

На яку це?

На якусь дуже хорошу.

Як би вона тоді називалась?

Не знаю… А-ну, допомагай мені вигадати!

Колобок-ХХ, може, якщо вже ми розпочинали цю розмову з колобків?

Символічно. Тоді хай це буде Сонце. Але лагідне, щоб не згоріти. Чи якась сонячна планета, добра, світла і тепла. Мені навіть сни такі снилися, що мене забирають прибульці. Гарні такі, доброзичливі. Кажуть: «Ти нам потрібна». А я їм: «Я розумію, але… не можу, у мене ж мама і донька». І не полетіла.

Правильно, ви нам теж потрібні. Хоча, коли за вами прилетять наступного разу, не забудьте, будь ласка, забрати й мене.


Розмовляв Василь Чернявський


РЕДАКЦІЯ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ПОЗИЦІЮ І ДУМКИ СПІВРОЗМОВНИКА, ВИСЛОВЛЕНІ В ІНТЕРВ’Ю