Тарас Цимбалюк: «Я хотів би нагородити людство вірусом моралі»

Розмова на карантині з актором Тарасом ЦИМБАЛЮКОМ

З Тарасом ми не бачились так давно, що за цей час він устиг стати зіркою українського кінематографу. Тому, набираючи його номер у Viber, я, зізнаюсь, хвилювався, як школяр. Хоча в мене був коронний захист від усіляких побоювань – я обожнюю цього актора.  

Знаючи про твою зайнятість, незважаючи на карантин — скільки у мене часу?..

А скільки треба?

Ну, годин зо п’ять…

Добре!

Обожнюю таких людей. Змалку. Повз до них якось навздогад іще тоді, знаючи, що все буде добре. Але щось я вже облизав співрозмовника заздалегідь, то перепрошую. Далі – по суті.

Як твої справи, чим ти займаєшся там на карантині?

Ну чим… займаюсь спортом. Пишу тут всіляке. Може, колись вдасться реалізувати (Тарас пише сценарії і сам іноді навіть на телефон таке знімає, що Спілберг із Лукасом виходять покурити і сплюнути). Пишу всілякі статті про спорт, які пощу в себе в IG.

Бачив, що твій колега запустив спортчелендж…

Так, Ярік, з «Кайдашів» (Ярослав Безкоровайний, який зіграв друга Карпа у серіалі «Спіймати Кайдаша»).

Фединчик з парашутом он плигає з підвіконня у кімнаті (Андрій Фединчик – ще один геній українського кінематографа).  

Так. Усі дуркують по-своєму.

А ти якісь такі собі відосики не знімаєш?

Такі – не знімаю, але знімаю про тренування у домашніх умовах.

А на якісь професійні ресурси не виводиш це?

Поки ще ні, але хочу перевести це з хобі в щось значно більше.  

Читаю всі ці жахіття про зупинення українського кінематографа. Плачу. Як ти, не панікуєш з приводу цього?

Знаєш, мені здається, що в тому стані, до якого все це дійшло, наскільки все це запустили, панікувати немає сенсу.

Бо й так уже гайки?  

Еге… Ну, до Пороха взагалі був один повний метр на п’ять  років. Зняли «Поводир», і всі такі: «О, українське кіно!» І побігли в кінотеатри. А до нього та після нього – знову застій. Тому… було вже таке. Не знімали ніц, усе робилося якось у кооперації з Росією, головні персонажі були з Пітера, з Москви. Я те все якось відчував, але ж від нас нічого фактично не залежить. На жаль, тут ми просто безсилі.

Я лише сьогодні прочитав і отетерів. У тебе майже 60 робіт у кіно на сьогодні?

Може, десь так, мабуть.

І виходить, що в більшості ти знявся якраз, коли президентом був Порох?

Мабуть, так, коли він став президентом. У мене якось все пішло. Тут, мабуть, краще не проводити якусь політичну паралель, але… так вийшло.

Які виходи бачиш наразі? Може, створити театр кімнатного актора? Чи що? Не вигадував собі нічого такого?

Я – ні, але бачив, що люди роблять.  У тому ж театрі Франка хочуть створювати онлайн-вистави. Думають, як це все знімати, розкадровувати для глядача, щоб це було доступно. Народ крутиться потихеньку. Знаю, що американці зробили таку виставу, яка відбувається у готелі. Ти клікаєш, як у грі – пройти на другий поверх, камера піднімається, а на другому поверсі – вже інша дія. Я думаю, що ми завжди на пару кроків позаду від них, але до нас це ще дійде.

Тобто професія актора не зникне ніколи? Завжди буде якийсь exit?

Вона точно не зникне. Єдине, що… в нашому українському розумінні професія актора – це лише зйомки і театр. Якщо це все прикриється під впливом паніки, у нас вона не те, що може зникнути, а може зупинитися конкретно.

То який він, актор майбутнього?

Ну, що б не відбувалося, як би не розвивались технології, існують такі професії, як той самий актор — на голій сцені, який ніколи не заховається ні за якою декорацією. Якщо у фільмі зараз можна домалювати все, що завгодно, то на сцені актор завжди буде на першому місці.

Дурна зараз така думка з’явилась: а театр одного актора на замовлення в приват може бути?

Може бути щось подібне. Диктори ж мають якось працювати. Жорстокий період, але дуже крутий для таких спроб. Для вигадок і пізнання. Для людей же не доходить: просто взяти книжку вдома, почитати. Або іще щось. У нас же, в акторів, у всіх є паузи. У всіх абсолютно. І у всіх є ідеї, які треба реалізувати, щоби в них захотілося вкласти гроші, але немає часу на реалізацію. От вам цей час. Коли гонорари потрачені й варто зробити щось для світу, про що ви мріяли. Може, для цього і потрібне все це.

Ти довгий час стукав в одні й ті самі двері. Звідти твій успіх. Ким ти працював, окрім актора?

На першому курсі працював кальянщиком рік. Це була найтриваліша робота. Ще півроку працював стюартом на стадіоні, де перевіряв квитки і зорієнтовував глядача, куди йому сісти.

А стосовно втілення професій на екрані — кого сподобалося втілювати найбільше?

Коваля Назара (серіал «Кріпосна» — СТБ). Я їздив у кузні, готувався. Саме тоді й відчув, наскільки важливо, щоб чоловік щось умів робити руками. Це було непросто, але дуже цікаво. Я робив цвяхи, робив підкови. І це пішло мені на користь.

Багато є професій у твоєму багажі, якими ти оволодів під час зйомок?

Ти розумієш, коли тебе запрошують на зйомки, то не телефонують за два-три місяці, не скидають підручники та сценарій – готуйся, бо гратимеш, наприклад, юриста. Тобі дзвонять і питають: «Який у вас розмір одягу? Ви гратимете юриста». Все. Рідко знімають такі проєкти, як «Кріпосна», де є можливість вчитися і готуватися до ролі. І це залежить не лише від бюджету, а й від ставлення. Якщо люди хочуть зняти щось справді гідне, як «Прятки» — серіал, який мене справді вразив. Або як от «Абсолютно брехлива історія», яка невдовзі вийде на екрани.  Я дивився трейлер і розумів, що ми насправді не так далеко від Голлівуду, як здається. За великого бажання зможемо навіть краще. Бо і оператори наші працюють у Голлівуді, і актори там знімаються. Це говорить про те, що ми все можемо. Але завжди є якісь «але», які не дають нам розвиватися з такою швидкістю, з якою хотілось би.

Слухай, а чому ми завжди у цій чорноті? Навіть якщо прив’язати цю символіку до «Чорного ворона», де ти зіграв головну роль. Чому Україна завжди в чорному? Куди не глянь – смерть і горе. Що за біда?

Я колись здавав іспит з історії України. І тема була «Стосунки України з сусідніми країнами». І, розумієш, усі: Дорошенко, Мазепа, Хмельницький, Калнишевський – всі йшли на компроміс із ворогом. Усі абсолютно. Спочатку ми були сусідами, потім – на нас нападали. Ми будували діалог, підписували земельний договір. Тоді наш сусід його порушував, а ми не робили ніяких висновків із цього, і знову старались підписати якийсь мирний договір. Хоча можна було вчинити так само, як вони. Тому всі наші трагічні сторінки історії, як не крути, всі залежали від керманичів тодішньої України. Чому так склалося – я не знаю, я там не був.

Тож найзнаковіший фільм у твоєму житті, наскільки я розумію, це «Чорний ворон»?

Так, він. Ну й «Кріпосна». Ті ж «Прятки». Це ті фільми, в яких люди працювали на результат. Бо хотіли зняти реально круте кіно. Всі залишались і робили, доки не вийде, не думали про гроші, перепрацьовки тощо. Мені дуже приємно, що у нас знімають таке кіно. А «Чорний ворон» — це піднята сторінка історії для людей, які, наприклад, не читали цього роману – хай дивляться. От таке у нас робиться, люди. Тому… складіть якось інакше думки у своїй голові. Думки і пріоритети. Ну і взагалі — хоча й бюджет втричі урізали, але, як не крути, зніматися в Україні, ще й у повнометражній картині – це кайф, просто мрія. Не кажучи про те, наскільки це кіно дороге мені особисто.

А «Спіймати Кайдаша» (новий серіал каналу СТБ)?

Звичайно. Та сама історія. Всі на майданчику просто горіли цим проєктом. Як тільки я отримав сценарій, кілька сцен прочитав — і зрозумів, що це дуже крутий матеріал особисто для мене. Я не очікував, що буде такий ажіотаж у глядача. Але коли ми починали знімати, я бачив, що ми спускаємо кінематограф максимально низько до Землі. І це людям буде доступно, близько, знайомо. Бо це про нас. У цьому проєкті дуже багато моралі. У кадрі – вісім здорових людей, які одне одного не чують і не можуть домовитись. На цю родину треба подивитись і зробити якісь висновки. Вони насправді одне одного дуже люблять, поважають, але… не чують.

Живуть, як на вулкані… Слухай, я, коли дивився, був у такому захваті, який викликає хіба що старе добре радянське кіно. От моє, і все. Про мене, як ти сказав. Я знаю, що переглядатиму його. Ще раз і ще раз. І раджу подивитись усім, хто ще не дивився. Бо серіали я взагалі дуже рідко дивлюся. А тут ви мене просто змусили.

Так, я чую такі думки, і мені дуже все це приємно.

Але я хотів поговорити з тобою про мову у цьому кіно. А це – кіно. І мова у ньому просто космічна. Ясно, що Наталка Ворожбит (сценаристка) – геній, але ви ж десь цього наслухались? Як вам це вдалося?  

Наталка Ворожбит написала це не з такою кількістю суржику, ми наповнювали сценарій ним уже на майданчику. Треба віддати належне, що це той проєкт, де тобі дають розвивати свого героя, як ти його відчуваєш. Дають волю. Без фанатизму, звичайно, але здорова свобода була. Я багато чого привніс, тому що я сам із Корсуня, і виріс у цьому місті, я так розмовляв і мав справу з такими пацанчиками.

Я в захваті, бо десь підсвідомо здогадувався про це…

У кадрі був, звичайно, Богуслав, а є таке місто – Корсунь, яке теж засноване в 32 році Ярославом Мудрим. І вони – сусіди, ці міста. Тож я там виріс і все це чув на власні вуха. І я хотів максимально передати весь цей колорит. А Тоня (яка зіграла Мотрю) – з Українки, а я був в Українці на зйомках, і там люди реально так розмовляють. Вони близько до Києва, спілкуються якоюсь наче російською, але оскільки це колишнє маленьке село, в якому бабусі завжди українською розмовляли, то все це міксується в якийсь дикий суржик. Тому й Тоня дуже органічна в цьому всьому.

Та ви взагалі втілили шедевральну пару на екрані. Але… щодо твого героя Карпа. Що б він робив на карантині?

Нічого, сидів би й бухав. Абсолютно точно можу тобі сказати. У нашій родині була така бабуся з села Скоморошки у Вінницькій області. Так от, після розвалу Союзу, коли все розпродавалось і ділилося, а в селі був цукровий завод, на якому працювало практично все село, і який теж закрили, всі почали тупо бухать. Я малий був, тато мені розповідав. Усі чоловіки пили, бо не могли знайти собі роботи. Стрес знімали і все таке. І я бачив реально п’яних людей серед білого дня. Тому це не міф, що люди в селах просто спиваються в силу якихось обставин. Так само і мій Карпо.

Слухай, ну а чому так? Чоловіки ж наче сильніша половина людства, а слабші за жінок. Чому жінки нас завжди рятують із цих халеп?

Я завжди собі відповідаю на це питання дуже просто: бо в кожному здоровому і сильному чоловікові сидить таке сцикло. І рідко хто собі в цьому зізнається. Я, наприклад, от не можу прожити без жінки точно. Не тому, що мені потрібен регулярний секс абощо. А тому що це – навіть не нянька, а такий собі адміністратор. Хоча краще сказати – берегиня, якщо залишатись у народних традиціях. Рідко, коли чувак живе сам усе життя, і він дуже щасливий. Щось із ним не так.  

Ну от Тарас Цимбалюк – символ мужності в українському кіно. Велетень, красень. Але ж ти так само буваєш слабким. Це природньо. Як часто ти проявляєш слабкість і що тебе може змусити навіть заплакати?

Мабуть, смерть близьких людей. Вона мене дуже сильно вражала завжди. Коли ховали дідусів-бабусь. Це мене просто косило. Насправді, я знаю свої слабкі сторони і страхи. Мені багато жахливих думок приходить, коли в мене похмілля. Тому я намагаюсь пити в міру. Бо похмілля – це пекло. Накручуєш собі такого, що… Я, наприклад, років п’ять тому був у метро, яке зупинилось. Вимкнулось світло, і ми 15 хвилин стояли у темряві, народу – не проштовхнутись, і всі почали дуже панікувати. І я почав. І з тих пір не користуюсь метро. Я ходжу пішки, їжджу на трамваї-тролейбусі, на таксі — як завгодно, але не на метро. Тому що я тоді зловив там панічну атаку і тепер обходжу його стороною. Чесно можу сказати, що я там боюсь.

Я знаю, що в тебе добре серце, і ти займаєшся благодійністю…

Так, хоча мені дуже неприємно, що багато хто на цьому зараз спекулює. Я свого часу піарив одну групу у FB, яка займалась лікуванням однієї дівчинки, збирали гроші. А потім виявилось, що дівчинка давно померла, а вони продовжують збирати їй гроші. Буває таке. Але продовжую вірити у добро. І впевнений, що краще робити хоча би щось, бо якщо не робити нічого, то буде тільки гірше. Треба пробувати, однозначно.

Згоден. Тоді… якщо стільки всього поганого робиться людьми, може цей вірус прийшов не просто так? Стільки зараз про це говорять… Чому він полює на людей?

Знаєш, у мене дядько – головний лікар. То він каже, що це – серйозна болячка. І я йому вірю. Він, як більшість лікарів, холоднокровний у цьому і не панікує. Але каже, що просто треба пересидіти вдома. І що Україні ще дуже пощастило, бо весь удар на себе взяли Китай, Італія, інші. Тому ми дуже вчасно потрапили в період карантину. Ситуація не настільки гнітюча, як передають по телевізору. Але ми самі творці цієї ситуації. Бо якщо у квітні всі, не дай Бог, повилізають надвір, бо сонце, бо весна, то вірус розповсюдиться за лічені хвилини. І перейде на тисячі. Тому, правда, краще дотримуватись правил, які нам запропонували. Щоби далі жити.  

Дай Бог. Ну й моє коронне запитання. Якби ти був винахідником коронних вірусів, яким би з них нагородив людство у найближчий час?

Людство настільки опустилося в моралі, що вже немає тут нічого святого. Абсолютно. Людина може зґвалтувати дитину, може вбити дитину, може продати дитину на органи. Немає жодних стопів. Я пам’ятаю, як у дитинстві цікавився історією, то жахався від діянь Калігули. Але в порівнянні з тим, що робиться зараз, його діяння – просто квіточки, бо людство збожеволіло. Тому я хотів би нагородити його вірусом моралі.

Дякую тобі! Не інтерв’ю вийшло – байка. Історична, як світ. 

І я тобі дякую.


Розмовляв Василь Чернявський