«Людей знищували з бойових машин десанту 30 калібром. Потім росіяни грабували автівки»

Збройні сили України звільнили Київську область і зачистили її від російських окупантів. Триває розмінування, пошук загиблих і документування злочинів, скоєних окупантами. Масштаби яких зараз просто неможливо осягнути. 

Щоб зафіксувати наслідки біснування ворога, журналістка LB.ua проїхала 50 кілометрів Київщиною разом із командиром штурмової групи окремої роти Територіальної оборони Ірпеня Олександром на псевдо Севас. Він із перших днів повномасштабного нападу РФ тримав оборону свого міста. Севас – колишній військовий, служив у Криму, звідки вийшов у кінці квітня 2014 року. Перебував у лавах Збройних сил до початку 2018 року, коли був демобілізований. 

Стоянка. «Тут була розстріляна машина з дітьми, за рогом – ще одна”

Виїжджаємо з Києва о 8:30 спільною колоною зі Службою безпеки України. “Сюрпризи” від окупантів почалися майже відразу після того, як ми залишили столицю. Вони окопувались і щедро замінували ліси поблизу Києва. При в’їзді в селище Стоянку ми першочергово бачимо понівечені дерева, знищені квартири в гарних новобудовах, гільзи від “пушки” та розбиту техніку росіян із маркуванням “V”.

“Тут була розстріляна машина з дітьми, за рогом – ще одна. Тіла загиблих уже забрали”, – зауважує командир штурмової групи ТрО Ірпеня.

Ми звертаємо увагу на легкову автівку з написом “Діти”. Лобове скло продірявлене двома пострілами з автомата. Неподалік ще одне авто, розтрощене уламками снарядів. На передньому сидінні – дитячий черевик і жіночі парфуми, у багажнику – іграшки. 

Гарячим слідом відходу росіян боєць робив зачистку територій Київської області. Пригадує, що кілька днів тому на Гостомельському напрямку нарахував близько 40 розстріляних дітей.

“Мене шокувала купа розстріляних у машинах людей, які хотіли врятуватись. Росіяни не намагалися розібратись, хто в авто. Вони просто розстрілювали всіх без докорів сумління. Людей знищували з бойових машин десанту 30 калібром. Також були й одиничні черги з автомата 5,45 та 7,62 калібрів. Потім автівки росіяни цинічно грабували”, – розповідає доброволець. 

Через кількасот метрів знову бачимо ліквідовану ворожу техніку. Поруч – те, що залишилося від тих, хто на ній приїхав. 

“Росіяни, щоб забрати тіло свого вбитого, відрубали йому ноги по коліна, бо вони прикипіли до асфальту так, що не змогли відірвати. Бачиш, то танкіст. З ними часто таке буває, з російськими танкістами”, – каже Олександр.

Ірпінь. “По мирних стріляли цілеспрямовано, їх холоднокровно катували, скоювали сексуальне насилля, фізичне та моральне, використовували як рабів”

Ми в’їжджаємо в місто Ірпінь, де з 2015 року жив Севас із родиною після виходу з Криму. До війни воно традиційно входило в перелік найкращих для життя українських міст. Зараз земля тут усіяна осколками та нездетонованими снарядами. Поблизу будинку культури бачимо простріляний, але не знятий український прапор, а також стяги Європейського Союзу та низки європейських держав. 

Прямуємо до позиції під назвою “Жираф”. Саме тут Тероборона Ірпеня виключно власними силами активно стримувала ворога 24 дні. Місцеві чоловіки в перші дні евакуювали свої родини та воювали за свої домівки. Вони успішно стримували ворога, бо чимало з них мають бойовий досвід. Росіяни взагалі вважали, що на цій позиції український спецназ. 

“Близько 30% нашої роти – учасники бойових дій. У перші дні найактивніші об’єднались. Рота спочатку налічувала близько 30 людей, а далі кількість зросла до 200 бійців. З перехоплених розмов окупантів очевидно: вони думали, що ми – українські спецпризначенці, які переодягалися зумисне, щоб їх дезорієнтувати”, – ділиться доброволець. 

Неподалік блокпосту українських військових нас “зустрічають” два згорілі трупи російських армійців. Олександр каже, що це розвідники. Їхню колону з трьох машин ліквідували в перший тиждень війни. 

“Навіть собаки ними гидують”, – додає. 

Від нього дізнаємось, що снайперську позицію наших бійців тут “знесло” повністю, а український танк залишився цілим попри постійні обстріли. Житловий будинок поруч вигорів ущент. Від нього не відходить великий рудий пес. Севас запевняє, що більшість тварин вивезли та порятували. Залишились, вочевидь, найвідданіші… 

За Олександром проходимо обережно, пильно дивлячись під ноги, бо розмінування території ще триває. Земля густо всіяна гілками дерев, які позвалювало прильотами ворожих снарядів.

“Найбільше постраждали ділянки, де ми оборонялись. Якось на цій локації за годину було 300 “приходів” із різних видів озброєння: мінометів, гаубиць. Оце будівля, де ми тримали оборону. Поруч – бомбосховище, де переховувалися близько 160 цивільних мешканців: жінки, діти, чоловіки. Наш супротив був серйозний, підтримка місцевих – сильна. Вони пропонували нам допомогу. Росіяни зненавиділи цивільних жителів за надання нам інформації про пересування колон російської техніки та коригування нашої артилерії. По мирних стріляли цілеспрямовано, їх холоднокровно катували, скоювали сексуальне насилля, фізичне та моральне, використовували як рабів. Росіяни завжди вели себе, як орда”, – каже воїн. 

За словами Олександра, у найважчі моменти, під постійними обстрілами бійці місцевої Тероборони евакуювали впродовж тижня майже 26 тисяч мирних людей. 

Буча. “На БМД сиділа російська піхота. Вони розлетілись, як кеглі, у різні сторони. Серед них був командир підрозділу. Це від нього шматочки лишились”

Невдовзі бачимо на в’їзді з Ірпеня в Бучу біля дороги тіло пенсіонера в цивільному одязі. На руці – біла пов’язка. Довкола – коробка келихів для вина, кавоварка, цукерки, у пакеті – пилосос. 

“Це цивільний полонений. Ми зараз перебуваємо на колись передовій межі ворога. Росіяни через дорогу не могли ходити, бо ми могли їх застрелити. Тому вони змушували цивільних копати їм окопи, готувати їжу, мародерити”, – пояснює наш поводир. 

У Бучі сьогодні розміновували колону розгромленої техніки ворога, яка налічує понад 10 одиниць: кілька БМД-2, БМД-3, БТР-80, БТР-82А, командну штабну машину. Серед купи спаленого брухту – залишки 120-х танкових снарядів і різноманітні боєприпаси нарізного та гладкоствольного озброєння, а також розкидані шапки-вушанки та костюми хімзахисту. На початку колони – черевик з людською кісткою. 

“Якось до нас десантник із 80-ї бригади примкнув, він вистрілив по прямій під “башню” з РПГ-7, здетонував ПТУР. На бойовій машині десанту сиділа російська піхота. Вони розлетілись, як кеглі, у різні сторони. Серед них був командир підрозділу. Це від нього шматочки лишились: бронеплити та обгоріла “тельняшка”, – розповідає боєць. 

Ворзельське кільце. “В оточені були години чотири. Було дуже жорстко. Більш ніж 20 наших людей тут загинуло”

Згодом ми опиняємось біля виїзду на Ворзель, біля так званого Ворзельського кільця, і Олександр виходить із авто шукати могилу загиблого на його очах побратима. 

“П’ятого березня, якраз на мій день народження, ми поїхали витягувати “азовців” із оточення. Оцей російський “КамАЗ” ми спалили, а потім почалися проблеми… Нас з усіх сторін почали затискати. В оточені були години чотири. Було дуже жорстко. Більш ніж 20 наших людей тут загинуло. З моєї групи одна людина загинула у мене на очах, буквально за два метри від мене. У нього потрапила черга з кулемета. Він не добіг до укриття, просто впав переді мною. Я намагався дотягнутися до нього, але не зміг. Близько хвилини бачив, як він помирає”, – ділиться спогадами Олександр. 

Повернення. “Ви не уявляєте, яка це краса – слухати тишу. Хвилина, півтори, дві, а немає бомб. Ми вже від цього відвикли”

Тривалий час на зворотній дорозі ми просто мовчимо. 

Біля бомбосховища в Ірпені нас зустрічає місцевий мешканець Ібрагім Татієв. До війни чоловік працював адвокатом.

Згадує, що через сильні бомбардування кожної ночі прощався з життям: “Росіяни увійшли до нашого міста на початку березня. У вікно я побачив їхні танки і сховався в кімнаті на третьому поверсі. А потім бачу в нашому дворі трьох російських солдатів. Вони щось тягали з невеличких магазинчиків. Я знову сховався у квартирі, бо думав, якщо мене побачать, то застрелять або в полон візьмуть. Стільки людей забрали… Декілька днів я не показувався, а потім бачу, що їхні танки перестали експедиційні поїздки робити до моста на Романівку. А якось помітив, що командир їхнього танка з люка висунувся й дивиться в мій бік. Я знову сховався, бо беззбройний. Потім мій телефон розрядився. За кілька днів колега-адвокат, який воює в Теробороні, попросив своїх знайомих провідати мене. До мене прийшли й запросили в бомбосховище. Виявилось, що тут ще є хтось. У хороші дні зі мною переховувалося до 50 людей. Нашою кухнею командувала доктор історичних наук Ірина Геннадіївна, кожен день каші тут варили, чай робили. Головна потреба – питна вода. Волонтери якось пробирались сюди, хоча росіяни тут ще були. Не вийдеш зі сховку, бо серйозно бомблять, а вони приносили все необхідне, крокуючи по смерті! Бомбили тут страшно. Особливо вночі. Кожна ніч була прощанням з життям. У нас є куточок із православними іконами. Вони бомблять, а люди моляться і прощаються з життям. Кожної ночі на моїх очах усе це відбувалось. Я сам мусульманин, але молився разом з ними, бо Бог єдиний… На війні найстрашніше – звуки. Ви не уявляєте, яка це краса – слухати тишу. Хвилина, півтори, дві, а немає бомб. Ми вже від цього відвикли”. 

Від Ібрагіма дізнаємося, що дехто з місцевих уже повернувся до своїх домівок, хоч там немає поки що ні води, ні світла. Вибухотехніки провели розмінування центральних вулиць, далі – ретельна перевірка доріг і приміщень. Тому цивільним радять дочекатися зачистки всієї території.

Наостанок Севас підсумовує: “А знаєш, якби ми тоді повністю віддали їм Ірпінь, то противник міг би відкрито працювати по центру столиці. Насправді я вважаю, що передмістя зіграло важливу роль у тому, що Київ уцілів”. 

Катерина Петренко

Фото авторки