Реклама

Мешканці Приірпіння розповіли ITV свої спогади про початок повномасштабної війни

Мешканці Приірпіння розповіли ITV свої спогади про початок повномасштабної війни

Журналісти ITV розпитали мешканців Приірпіння, чим їм найбільше запам’ятався день початку повномасштабного вторгнення росії в Україну — 24 лютого 2022 року. До вашої уваги спогади військовослужбовців, державних службовців, лікарів, учителів, рятувальників, журналістів.

Заступник начальника загону з організації реагування на надзвичайні ситуації 2-ДПРЗ ГУ ДСНС України у Київській області, капітан служби цивільного захисту Віталій Фареник:

«24 лютого о 5:30 весь наш особовий склад за викликом прибув до пожежної частини в Ірпені. Тоді ще ми не знали, чого чекати, але розуміли, що треба готуватися до гіршого. У нас в частині є бомбосховище, туди перевезли наших дітей і дружин. А під вечір пішли виклики… від артилерійських обстрілів почались пожежі – в основному в районі ТЦ «Жираф». Ми робили свою роботу і чули, як ідуть бої в Гостомелі. Тоді ми не знали, чи зможемо повернутися на базу, до своїх рідних…».

Прес-офіцер Бригади швидкого реагування «Рубіж» Національної гвардії України, старший лейтенант Андрій Куліш:

«Звичайно, найбільше запам’ятався бій в районі аеропорту Антонова. Тоді вразила кількість російської авіації, яка кружляла навколо нас на висоті не більше 20-30 метрів. Ворожі ударні гелікоптери Ка-52 та Мі-24 наносили ракетні удари не лише по наших позиціях, але і по будівлях аеропорту, автівках, літаках цивільної авіації, припаркованих на стоянці аеропорту. Так загинув у своїй автівці один зі співробітників «Антонова» — лише після звільнення Приірпіння у квітні ми знайшли його залишки в обгорілій машині, яку російські терористи знищили з гелікоптера. Але найбільш за все того дня був вражений хоробрістю своїй побратимів, які близько двох годин вели бій проти «елітних» російських десантників, поки не закінчився БК. Незважаючи на достатньо юний вік – 18-20 років, — ці хлопці воювали як справжні професіонали. І попри напружений бій та щільний вогонь з боку російської авіації, спромоглися вийти з бою без втрат, знищивши кілька десятків російських загарбників. Пишаюся тим, що у нас з ними один шеврон, бо ці хлопці для мене — справжні герої, що вписали свої імена в новітню історію нашої держави».

Учителька початкових класів Ірпінського ліцею №2 Світлана Ошкало:

«Страшно не було, але наче все завмерло. З балкону на дев’ятому поверсі було видно вибухи в Гостомелі, де прожила 14 років – біля самого аеропорту. Там лишилося багато знайомих і друзів. І перша думка була: «А як же вони там?»… Дітям у чат написала, що навчання не буде, а сама пішла в школу на випадок, якщо хтось із учнів таки прийде. Учнів не було. Зібралися вчителі, які живуть в Ірпені чи могли дістатися своєї машиною… на той час уже були проблеми з автобусами. У школі паніки не було. Планували, що будемо організовувати перебування людей в шкільному укритті. День був безкінечно довгим. Вже ввечері мої діти запропонували виїхати в село до знайомих. Виїхали в Козинці».

Начальниця відділу культури, національностей та релігій Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк:

«Після сесії в Ірпінській міській раді я поїхала на роботу в Центральний будинок культури. Там мене чекали перелякані очі і одне запитання мого колективу: «Що робити?». Ми прийняли рішення чекати на роботі. Весь час чули вибухи та бачили дим зі сторони Гостомеля. Та коли приблизно об 11.30 низько над будинком культури зайшли на розворот російські гелікоптери, то я прийняла рішення відпустити колектив додому. З більшістю із них ми побачилися уже в травні…».

Директор Ірпінської центральної міської лікарні Антон Довгопол:

«Того ранку я вперше відмовився від супу… і вперше в житті побачив над своєю головою ракету. Пам’ятаю надвисоке відчуття відповідальності, згуртованість мого колективу в бажанні допомогти людям. А ще в повітрі був якийсь надзвичайний оптимізм… мабуть, він і допомагав нам триматися».

Радниця Ірпінського міського голови з міжнародної співпраці Оксана Сулима:

«24 лютого запам’яталося мені неймовірною підтримкою наших закордонних друзів. Із самого ранку я почала отримувати перші дзвінки й повідомлення з Німеччини, Литви, Польщі, Грузії, Азербайджану, США, Іспанії. Спочатку це були слова підтримки, а потім посипалися пропозиції. Мер німецького міста Борна запропонувала прихисток ірпінським жінкам і дітям… потім з такою ж пропозицією звернулися мер Алітуського району з Литви і польського міста Піш. А далі для мене почався довгий і складний марафон: узгодження маршрутів, списки евакуйованих, формували гуманітарні вантажі, займалися пошуками машин, рацій та медикаментів… Але це вже було в інші дні… А 24 лютого – просто не вірила, що це відбувається насправді».

Вихователька Ірпінського дитсадка «Радість» Ольга Вашека:

«Прокинулася і почала збиратися на роботу. Добре чула, що щось десь «гупає»… але аж ніяк не співставляла це із початком війни… «Гупало» ще гучніше. Увімкнула телевізор і все дізналася. Але продовжила збиратися в садочок – у мене ж діти… потім керівництво дало вказівку на роботу не виходити. Почали дзвонити знайомі, переконували, що треба виїжджати. Я ж щиро вірила, що це все на 3-4 дні, бо такого не може бути в центрі Європи… але, на жаль… далі наш дитсадок почав працювати як укриття для мешканців мікрорайону, поки у нього не прилетіло… наша «Радість» згоріла…».

Командир 4 бригади оперативного призначення Національної гвардії «Рубіж» (в/ч 3018, Гостомель) полковник Артем Ілюхін:

«За кілька днів до 24 лютого ми з бійцями бригади готувались до планової ротації в Луганській області і вже були на сході України. Я вважав, що саме тому вже тоді в повітрі висів присмак металу, запах небезпеки і чогось невідомого, але вкрай небезпечного. Але о 5 ранку 24-го все стало на свої місця – прийшло розуміння, що божевільний сусід таки наважився, таки повномасштабна війна … О 7 ранку ми вже почали виконувати бойові завдання. Тієї доби мої бійці вступили у перший вогневий контакт, перший авіаційний обстріл, перша міна противника… А далі справа була вже в «механіці». У всіх було чітке розуміння, що потрібно робити – знищувати живу силу і техніку противника на своєму напрямку, в своєму районі оборони, тому що ми для цього готувались. Тому що за нами батьки, діти, дружини, сестри, Україна…».

Головна редакторка інформаційного агентства ITV Людмила Лозова:

«Зранку, уже знаючи, що війна, поїхала на роботу – у журналістів же свій фронт. Більшість колективу теж прийшли, якісь перші новини зробили, а потім за вікном почали літати гелікоптери. Я прийняла рішення зупинити роботу, відправити всіх по домівках. Ближче до вечора, коли почало темніти, ставало страшніше. Вибухи ставали все частішими і гучнішими. За три кілометри від нас – Гостомельський аеродром. Будинок здригався. Чоловік намагався вікна заклеювати, щоб не повилітали. Але в кінці-кінців ми вирішили їхати. Збиралися дуже швидко. Взяли лише документи, трохи одягу і собаку. Більше до нашого будинку ми не змогли повернутися… за кілька днів він повністю вигорів через влучання…».

В.о. директора Ірпінського ліцею інноваційних технологій Марія Гостін:

«Той ранок запам’ятався гримучою сумішшю емоцій… Страх, гнів, розпач… а ще було дуже шкода дітей, які опинилися в умовах війни. Тоді вже було зрозуміло, що навчання, принаймні того дня, не буде… Постійно лунали якісь дзвінки, приходили повідомлення в робочі чати. Треба було підібрати слова, аби хоч трохи заспокоїти і дітей, і колег-вчителів…. Та й саму себе. Мені здається, якщо зараз заплющити очі, я відтворю в голові кожен вибух, що пролунав того дня. Я не забуду це ніколи…».

Заступник директора Ірпінського центру первинної медико-санітарної допомоги Антон Головенко:

«Про 24 лютого у мене дуже погані спогади. Це, мабуть, через адреналін, який нас всіх переповнював… А от подію, яка сталася через кілька днів, пам’ятаю дуже чітко. Це був вже початок березня. Ірпінь обстрілювали. Нас покликали на допомогу в будинок, у який влучив снаряд…. Це була вулиця Степанівська, ледь його знайшли… я заходжу, а в кутку чоловік з пораненням в живіт… і до нього притулилася його 12-річна донька. Виносили чоловіка через вікно. Далі – в поліклініку, а потім в шпиталь. Тоді нам вдалося врятувати всю сім’ю…».

Депутатка Ірпінської міської ради Оксана Нечитайло:

«24 лютого о 05:30 я проснулась від телефонного дзвінка моєму чоловіку. Його колега повідомив, що Київщину бомблять, що повномасштабне вторгнення все таки почалось. Чоловік дорікнув мені, що «Я ж тобі казав». Адже, до цього моменту, я не вірила, що це можливе. О 07:00 Олександр Маркушин скликав позачергову екстрену сесію. Ще ніколи моя випрасувана з вечора  біла блузка, не виглядала так недоречно…Я підготувала документи для оформлення сесійного засідання: ми передбачили резервне фінансування на «потреби війни» та створили Оперативний штаб. До 18 години ми буди в кабінеті міського голови… хтось сидів за столом, хтось – на підлозі. Планували підготовчі дії у разі військових дій на території громади, слідкували за новинами. Мені здається, нам не хотілося розходитися у цей день, навіть по кабінетах. Здавалося, що поруч безпечніше, спокійніше. Адреналін зашкалював від новин, емоцій, дій, споглядання. Час від часу здригалася земля…».

Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!

Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!