СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. Футболіст Владислав Ващук – про 15 днів під обстрілами в Гостомелі та евакуацію без «зеленого коридору»

Українська футбольна зірка, колишній гравець київського «Динамо» та збірної України Владислав Ващук на початку війни опинився в епіцентрі бойових дій – поблизу аеропорту в Гостомелі. Разом зі своїми дітьми він провів 15 днів під обстрілами в підвалі власного будинку. Залишити укриття Ващук зважився на свій страх і ризик, приєднавшись до колони інших автомобілістів. Докладніше про це – в інтерв’ю футболіста інтернет-виданню «FanDay».

«Психувати було ніколи, хоч і хотілося. Пару картоплин на день з’їси, чаю вип’єш – і задоволений»

— Ще в перший день забрав дітей, але не встиг виїхати – вертольоти налетіли. Від мене неподалік аеродром «Антонов». Думав, перечекаю і поїду. Їжі було на три доби, а чекати довелося 15 днів. Поки три дні була електрика, було більш-менш. За три дні до виїзду зник газ, довелося готувати на вогнищі. Діти були зі мною. Іноді ходили до мами їсти.

— Усі ці 15 днів ви були змушені провести в підвалі свого приватного будинку?

— Так. Місця було не дуже багато, але для нас трьох достатньо. У будинку навпроти було 23 людини. Не у всіх будинках були підвали, а деякі хати розбили. Люди стукали, щоб їх прийняли в інше місце. У мене у дворі паркували автомобілі.

— Бачили російських військових?

— Вони ходили дорогою разом із місцевими провідниками, які розповідали їм, що, де і як. До себе їх ніхто не пускав. Усі сусіди згуртувалися. Новини дізнавалися на вулиці.

— Чим розважали себе в підвалі, щоби не збожеволіти від обстрілів?

— Старався, щоб діти психологічно не надломилися. Відволікав їх через гумор, навантажував якимись завданнями. Знайти їжу, посмажити її, доки не стемніло. Мили картоплю, запікали її на багатті. Розпалювали дрова, які відсиріли.

Взагалі психувати було ніколи, хоч і хотілося. Пару картоплин на день з’їси, чаю вип’єш – і задоволений. Головне моє завдання було, щоб діти швидко переключалися.

«Поки ми були в Гостомелі, на сусідній вулиці дівчина народила дитину»

— У результаті 10 березня ви з донькою Василісою та сином Віталієм таки вибралися з Гостомеля. Як удалося виїхати?

— Переживали, що не змогли виїхати, коли замінували міст дорогою з Гостомеля на Бучу. Наступного дня вирішили пробиватися. Нічого не було організовано, інформацією про гуманітарний коридор ми не володіли, тому вирішили тупо стати в колону і їхати. Психанули, можна сказати. За п’ять хвилин утворилася купа машин – і в дорогу.

Їхали через центр Гостомеля, там усе розбито, стовпи електропередач валяються… Російські блокпости проїхали без проблем. Виїхали на Житомирську трасу, потім на Білогородку, а там уже нас зустрів мій брат. Разом із ним приїхали додому.

— У мирний час їхати там усього нічого – 30 км. Скільки загалом зайняла дорога?

— Практично цілий день. Із восьмої ранку чекали хоч якогось натяку, що буде «зелений коридор». Зрештою своєю вулицею вирішили їхати. До нас підключилися машини з інших вулиць. У когось є телефон, у когось немає. Передавали інформацію одне одному ланцюжком із уст в уста.

— Їхали машинами чи були якісь автобуси?

— Машинами. Було багато літніх людей, жінок із маленькими дітьми, вагітні жінки, які не в змозі йти пішки. Тому всі 15 днів вони чекали, щоби була можливість виїхати машиною. До речі, поки ми там були, на сусідній вулиці дівчина народила дитину. Новин у нас там було небагато, тож незабаром про це знав увесь Гостомель.

— Усі змогли виїхати чи хтось залишився?

— Були ті, хто залишився, бо не до всіх доходила інформація про «зелені коридори». Коли ми виїжджали, евакуаційні автобуси йшли нам назустріч. При цьому навіть їхні водії не знали, куди їхати, щоб забрати тих, хто не зміг виїхати машиною.

— Окупанти частенько відкривають вогонь по мирних жителях. Коли ви виїжджали, ніхто не стріляв?

— Було тихо. Але цінності змінюються. Уже стояло завдання просто виїхати, незважаючи ні на що.

— На ворожих блокпостах перевіряли документи?

— Ні. Документи перевіряли вже на нашому боці, в Білогородці, де нас зустрічала поліція, але це вже була радість. Син сказав, що тепер знає, що таке щастя. Сльози стояли в очах. У брата прийняли душ, зняли одяг нарешті. Уперше за стільки днів лягли роздягненими спати.

«Як пінг-понг виходить: наші – вони, наші – вони»

— Як ви дізналися про початок війни?

— Купа гелікоптерів. Більше 20 штук летіло. І вибухи, і все інше. Ну, а потім уже друг зателефонував і сказав терміново виїжджати. А куди їхати, якщо виїхати не можеш? Заряджали телефони в машині – добре, що було достатньо бензину. Я про всяк випадок залишив пальне, щоби бути готовим, якщо таки з’явиться можливість, виїхати.

— Ваш будинок зараз цілий?

— Так, слава Богу. Старенькі сусіди залишилися, приглядають.

— Вас обстрілювали з повітря здебільшого?

— Так, зверху. Коли маленькі постріли, місцеві діти особливо не ховалися. Коли «Гради», авіація – інша справа. Дуже голосно. Був момент, коли бомбардували 15 годин поспіль. Я вже чекав, коли в них боєприпаси закінчаться. Як пінг-понг виходить: наші – вони, наші – вони. Було видно, як снаряди літають то в один, то в інший бік. Літаки низько летіли, як кулі.

— Зараз ваша сім’я в безпеці?

— Так. Донька з мамою та бабусею поїхали у Львів, а ми з сином у брата під Києвом.

— Тихо у вас?

— ППО працює. Для мене це тихо.

— Очікували, що Росія може напасти на Україну?

— Я взагалі не очікував, що у ХХІ столітті я буду з дітьми в підвалі.

— Як довго триватиме все це неподобство, і що треба для того, щоб воно якнайшвидше закінчилося?

— Спочатку я думав про те, щоб якнайшвидше виїхати з Гостомеля. Зараз я хочу, щоб усе це швидше закінчилося, і щоб усі перестали боятися. Виїхав у місто заправитися, на заправці насамперед купив якихось незрозумілих шоколадок. Просто відвик від того, що можна щось купити, взагалі не розумів, що це таке. Інший світ. Ніби брав участь у якомусь квесті. Краще цього нікому не переживати.

— Стежите за новинами?

— Стежу між рядками. Не занурююся, бо багато людей психологічно ламаються, а це важливий момент, який зіграє свою роль, коли потім треба буде відновлюватися. Не можна наздоганятися всім цим, тому що буде важко вибиратися.