СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. Лікарка пологового будинку у Ворзелі – про подвиг медиків у перші тижні війни

photoeditorsdk-export

Міністерство охорони здоров’я України опублікувало на своїй сторінці у фейсбуці розповідь лікарки-анестезіологині Наталії Орловської про те, як у перші два тижні війни приймали пологи, робили операції та рятували поранених медпрацівники розташованого у Ворзелі пологового будинку Ірпінської лікарні. Далі – пряма мова лікарки.

«Нам казали: “Ми про вас знаємо, пам’ятаємо, але дістатися до вас ніяк не можемо”. Так ми жили у пологовому до 9 березня. Це були першi дні, коли точилися бої в Гостомелі, Бучі й Ірпені. Шибки дрижали від ранку й до ночі через вибухи. Вулицями їздили V-танки. Не було зв’язку, електрики, води. А ми приймали пологи і оперували поранених цивільних.

Моя зміна почалася 26 лютого. Вже тоді навколо гуркотіло, а лікарня опинилась в оточенні. Вагітних жінок везли до нас. Робили кесареві розтини, приймали пологи. І все це – під постійними обстрілами. Робиш анестезію на операції – все тремтить. Кожного разу боялися, що зараз нас усіх накриє. А потім вулицями поїхали V-танки. Дивишся і думаєш: “А якщо розверне гармату?” Від пологового тоді нічого б не лишилось.

1 березня вимкнули освітлення. Працювали на генераторі, щоб прогріти лікарню на ніч чи дати світло в операційну. Лікарі спали в одязі на перших-ліпших ліжках, бо падали від утоми. Жінки з немовлятами тіснилися на матрацах, у коридорах, укутані, мов ті орлиці. Та ніхто не панікував, ніхто не вчиняв істерик.

Низький уклін місцевому населенню – допомагали нам. Хлопці дістали купу ліків, приносили курей, консерви. Пам’ятаю, хтось приніс відро теплого курячого бульйону. Уявляєте? Зварили десь. А місцевий лікар щовечора стежками ходив додому. Курочок годував і варив гарячий суп чи кашу. Ми в ординаторській під світлом ліхтариків вечеряли, чай пили – а він нам їжу приносив.

3 березня почали привозити поранених цивільних. Окупанти просто відстрелювали мирних, як мішені… Хлопець із кульовим у хребет. Чоловік із легеневою кровотечею. Хіба у нас були хірурги для таких операцій? Але допомогу потрібно надавати. Оперували наші акушери-гінекологи. Потім знайшли ще двох місцевих хірургів, вдалося їх привезти. Ми давали наркоз, знеболювали, переливали, робили все, що могли.

Привезли хлопця з простреленою стегновою артерією. Аж раптом у нього зупинка серця. Реанімували, запустили, перев’язали. А далі? Треба рятувати ногу від гангрени, а ми заблоковані. Або приїхала машина з білими пов’язками і написом “ДЕТИ”. А там 11-річна дівчинка на задньому сидінні без тями, прострелена голова. Це був жах. Усі плакали, така вона гарненька. Надали їй допомогу, рану закрили, і вона за два дні прийшла до тями. Усіх упізнала, заговорила. Ми були щасливі.

Того дня до нас заїхали окупанти. Вийшли з автоматами. Я думала – все. А дівчата наші не витримали. Почали кричати: “А дівчинку маленьку за що? Це що, військовий об’єкт?” Вони розвернулися і поїхали. Всі перехрестилися, бо думали, що то кінець.

Хочу висловити глибоку вдячність нашим керівникам, які були поруч. Завідувачка пологового, як матір, про всіх піклувалася, заспокоювала. Два чоловіки, які були на партнерських пологах із жінками, нам і підлогу мили, і воду носили, у всьому допомагали. Ми жили як одна велика родина.

Директор лікарні, Антон Довгопол, весь час намагався з Бучі прорватися до нас. Два рази йому це вдалося. Привозив ліки, продукти, воду. А на третій раз окупанти його не випустили. У нас тоді закінчувалася їжа, дизпалива для генератора лишалося на добу, тяжкі поранені потребували евакуації. І 8 березня сталося диво! Уявляєте картину? У двір пологового заїжджає лікарняний бус у супроводі російських танків. А за кермом – наш директор. Не знаю, чого це йому коштувало, але ми були вражені. Це був подвиг. Тоді ми забрали з машини їжу, смаколики, воду, а туди завантажили тяжких хворих: ту дівчинку і хлопців із пораненням хребта і стегна.

9 березня вдалося евакуюватися і решті. Спочатку зеленим коридором забрали жінок із дітьми. Останньою машиною їхали ми, медики. Як добирались, я вже не пам’ятаю, бо і стріляли, і бомбили, і городами їхали. У мене ще довго перед очима стояли ті картинки.

Та у квітні ми повернулись у пологовий. Відмили, почистили, налагодили роботу».


Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!