СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. Надія Дроган: «Вижити, щоб усьому світові засвідчити про злочини, які путінська росія вчинила на українській землі…»

Журналістка ITV Надія Дроган провела у кратері війни – в Гостомелі й Ірпені – три тижні. Сьогодні в проєкті «Свідчення з воєнного пекла» – перша частина її розповіді про пережите.

«Нарешті я в безпеці! 5 березня довелося залишити свою хату в Гостомелі й під обстрілами пробиратися до Ірпеня. Із пекла, яке влаштували рашистські окупанти в Ірпені, вдалося вибратися 17 чи то 18 березня. Дати трохи погубилися... Бо щодня не було можливості щось нотувати. Із собою не було ні ручки, ні звичного блокнота. У кишені лежав давно розряджений телефон. Сьогодні – моя коротенька передмова до наступних постів. Спробую описати кожен епізод, ситуації між життям і смертю, про кожен день, у яких головним завданням було вижити. Вижити, щоб усьому світові засвідчити про злочини проти людяності, які путінська росія вчинила на українській землі…

ОКУПАНТИ НА ГОРОДІ

– Что случилось, парни?

Мій сусід Саша завжди розмовляв російською. І коли на городі іншого сусіда побачив групу військових, які махали йому руками, щоб звернути на себе увагу, запитав «на автоматі».

– А как нам отсюда выйти? – не дуже голосно, але так, щоб дядько почув, гукнув один із групи. Їх було десятеро.

– Вы здесь не пройдете. Тут везде огороды и река, – чую голос сусіда.

Я з сусідкою саме вибралась із погреба після чергових вибухів. Цікаво, з ким це говорить її чоловік? Уже рушила, щоб приєднатися до розмови. Але бачу – Саша не те що біжить, він летить мені назустріч. Я ще ніколи не бачила, щоб він хоч колись так швидко бігав, бо ж роки вже в нього, роки. Одразу закалатало серце. Що трапилось?

– На огороде русский десант! Быстро звони кому-нибудь!

У голові одразу калейдоскоп імен. Кому дзвонити? Маркушину (мер Ірпеня)! Набираю номер. Немає зв’язку. Набираю ще раз. Сигнал не проходить. Пробую дзвонити іншим спільним знайомим, щоб ті передали інфу. Сигнал не проходить. Набираю знову Маркушина. Є сигнал! ОГ (так ми називаємо мера між собою) бере слухавку.

Хоча в перші дні окупанти ще не поводились жорстоко з цивільними, бо думали, що ми їм дуже раді, наша психіка сприйняла їх, як сприймали фашистів у Другу світову. Серце калатало так, що, здавалося, вискочить через рот. Але коли неподалік у ліску почули автоматні черги, не злякалися, а зраділи. Стріляли там, куди Саша відправив рашистських диверсантів. Не було сумніву: спрацювала наша територіальна оборона…

***

Мій будинок – за 400–500 метрів від розвилки Гостомель – Буча – Ірпінь. Коли колона рашистських танків хотіла прорватися до Києва через гостомельський міст, у моєму дворі стугоніла земля. Від потужних вибухів мало не закладало вуха. З подвір’я через невеличкий клаптичок лісу було добре видно чорні клуби диму. Повітря наповнювалось чадом від оплавленого металу, гуми і ще чогось.

Після того, як НАШІ зупинили ворожу колону з Гостомеля на Київ, ми на хутірку думали, що у нас буде вже все спокійно. Але, на жаль, ми помилялись.

У моїх сусідів у дворі невеличкий погріб. Там кілька поличок із різною консервацією і поруч заледве поміщається троє людей. Лєна і її чоловік Саша покликали мене до себе. Так ця «землянка» стала в перші дні війни надійним прихистком і для мене. У погребі дуже холодно і сиро.

За кілька днів ми навчилися розрізняти гул: летить літак, ракета, гатять міномети чи танки. А ще – вираховувати паузи між обстрілами. У перервах вибиралися на вулицю, щоб хоч трохи погрітися. Нагорі було значно тепліше, ніж у льоху. На деякий час могли забігти й до хати.

Одного разу ледве встигли застрибнути в нашу схованку. Будинок сколихнуло, і в хаті затряслися шибки. Вибухи були десь зовсім поруч. Ми причаїлися і тихенько роздумували: якщо снаряд розірветься поруч із погребом, він витримає. Надія була на те, що ми хоч трохи зариті в землю, і це захистить нас хоча б від осколків. А що буде, якщо бомба впаде на сам погріб? Про смерть думати не хотілося. Засвітили свічку. У кутку стояв ломик і сокира. Поклали їх біля себе. Уявили, як будемо розгрібатися, коли завалить вхід.

Ще трохи погупало і начебто стихло. Саша вирішив піти у розвідку. Відкрив ляду. Виліз із погреба, обдивився двір і пішов оглянути город. Слідом за ним на гору піднялася і я. Чую, мій сусід із кимось голосно розмовляє. Про те, що трапилось, я розповіла вам у першій частині посту: окупанти заблудились на городі…

На моєму хутірці війна випробовувала мою нервову систему і загартовувала психіку до 5 березня. Тоді я думала – це найстрашніший період мого життя, який от-от закінчиться разом із війною. На жаль, це був усього лише початок. (Далі буде)».