СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. «Я тільки зараз почала відходити від шоку, який пережила в Ірпені. Щоразу, коли летить літак, хочу падати на підлогу…»

O 1fvqfmhci1gi9vv1hgb140qpgo1k (1)

Інтернет-видання «Евакуація.City» опублікувало розповідь очільниці комунального підприємства «Ірпіньжитлоінвестбуд» Жанни Остапчук, яка разом із родиною 10 днів провела під обстрілами в Ірпені, пережила непросту евакуацію, а зараз допомагає боротися за життя своєму чоловікові та організовує допомогу українським військовим із Туреччини. Публікуємо текст із незначними скороченнями.

Подружжя Ігор і Жанна Остапчуки з Ірпеня уже 6 років борються з онкологією. Коли почалася війна, Ігор був на лікуванні в Туреччині, а його дружина в одній з найгарячіших точок – в Ірпені.

9 листопада 2016 року Ігорю поставили діагноз «гострий лімфобластний лейкоз». Двічі МОЗ України оплачувало чоловіку трансплантацію кісткового мозку в Туреччині. Другий раз – у грудні 2021 року. Місяць дружина Жанна провела з чоловіком у стерильному боксі в Стамбулі, а 27 грудня поїхала додому – 2 січня треба було виходити на роботу.

Жанна, юристка за освітою, рік тому отримала підвищення – її призначили директоркою комунального підприємства «Ірпіньжитлоінвестбуд». Її чоловік, відновившись від попередньої маніпуляції, два роки працював у відділі надзвичайних ситуацій Ірпінської міської ради, доки не дізнався, що йому потрібна повторна трансплантація. На початку березня Жанні довелося під обстрілами евакуюватися з міста.

Далі пряма мова героїні…

Життя під обстрілами

У мене було погане передчуття – у вівторок, 22 лютого, на роботі я цілий день проплакала. Пила заспокійливе, яке не допомагало. У середу мені стало трохи легше, а в четвер зранку мене розбудили батьки зі словами: «Жанна, доця, почалася війна».

Жанна у своєму робочому кабінеті за день до війни

Ми живемо у двоповерховому будинку в центрі Ірпеня. Маємо великий підвал з гарним запасом овочів і закруток. Це нас всіх і врятувало, адже вже ввечері 24 лютого там зібралося 12 людей. До нас прийшли куми з батьками, які жили в багатоповерхівках. Їм не було, де ховатися. У тата є великий пальник, із яким він їздить на риболовлю. На ньому ми готували їсти.

У перші дні, коли ще бувало якесь затишшя, вибігали на годину-дві, щоб приготувати на всіх велику каструлю борщу. У підвалі було дуже холодно: я сиділа у п’яти кофтах і термовзутті. Час від часу ми виходили подихати свіжим повітрям, адже ніхто під час проєктування не продумував вентиляцію і не розраховував на те, що там цілодобово сидітиме така кількість людей.

У перші дні, коли містом ще можна було відносно безпечно пересуватися, тато возив хлопцям із тероборони закрутки та інші продукти. Однак із 28 лютого почали бомбити сильніше, і виходити стало страшно. Тато за дві години зварив буржуйку, щоб опалювати підвал.

Ми всі дуже не хотіли їхати з дому. Цю ділянку батьки придбали 35 років тому. За цей час, крім самого будинку, побудували тут баню, зробили велику альтанку. Та з кожним днем ставало все гірше. Коли ми відкривали двері, щоби впустити хоч трохи повітря, прямо над нами кілька разів пролітали ракети, від чого ми падали на підлогу. Гул винищувачів став звичним, а за кілька днів до виїзду до цього додалися ще й «Гради».

5 березня зранку, коли ми виїздили, в місті вимкнули світло, газ і воду. Після обіду почав пропадати зв’язок.

Дорога

3 березня мені зателефонувала знайома юристка з Одеси – просила допомогти. В Ірпені у неї залишився брат із дружиною і 8-річною донькою. Дружина відмовлялася їхати без нього, а в евакуаційні електрички не брали чоловіків. Я відповіла, що, якщо ми будемо виїжджати, то хай вони вранці одразу після комендантського часу приходять до нас.

Через фейсбук написала волонтерам – прихожанам Ірпінської біблійної церкви, які організовували евакуацію людей. Не було жодних гарантій безпеки. Нам сказали, що село Стоянку, через яке ми мали виїздити, постійно обстрілюють, і шансів вижити 50/50. Ми сіли порадитися. Тато був проти. Виїзд нам ускладнювало ще й те, що з нами жила 90-річна бабуся – рідна тітка моєї мами. Вона ледь пересувалася, спираючись на палиці. Але я подумала, що тягнути більше нікуди і сказала, що треба їхати зараз.

Вже о 8-й ранку в нас була сім’я моєї колеги. Ми вирішили віддати їм татову «Таврію», адже треба було кудись вмістити ще дванадцятеро людей. Вони виїхали раніше. Ми ж збиралися з колоною о 10:00 біля біблійної церкви. Керував групою людей прихожанин Михайло. Для координації він створив групу в телеграмі. Машин було дуже багато – більше 50. На кожній напис «евакуація» або «діти». 

Ми їхали через Одеську трасу до Новоград-Волинського району Житомирської області цілих 15 годин. За всю дорогу в сторону Ірпеня ми бачили максимум 10 машин. У бік Одеської траси 4 смуги були переповнені. Також ми бачили багато військової техніки, яка їхала в бік Києва. Нам пощастило вижити, багато машин, які виїхали пізніше в хвості колони, розстріляли.

Блокпости проходили дуже швидко. Інколи хлопці оглядали багажник, запитували, звідки ми і коли чули, що з Ірпеня, пропускали нас дуже швидко.

Уся колона поїхала далі у Рівненську область, а ми повернули в бік Житомирської траси до смт Городниця, де живуть батьки Ігоря. Було близько 11-ї вечора, над нами дуже низько літали вертольоти. Ми не знали, чиї вони. Їхали з увімкненим світлом ближніх фар і дуже боялися, що нас почнуть обстрілювати з неба.

Найважче було з бабусею. За всю дорогу ми зупинялися лише кілька разів на заправці, щоб сходити в туалет. На все про все нам давали 10 хвилин. Тато щоразу спускав і піднімав її назад на руках. За всю дорогу вона не промовила жодного слова. Бабуся була партизанкою, мала купу медалей з Другої світової війни. Лише зранку батьки Ігоря розповіли, що вона дуже сильно дякувала, що її забрали.

Нам довелося залишити вдома трьох вівчарок. Я не можу передати, що відчувала в той момент, але довелося вибирати – або вони, або люди. Вмістити в бус 12 людей і трьох немаленьких собак, кожна з яких важить щонайменше 50 кг, було нереально. Перед виїздом я викинула їм усе, що було в холодильнику і морозильній камері. Наскільки мені відомо, на нашій вулиці залишилася одна стара сусідка, яка підгодовує наших собак. Я зв’язуюся зі штабом, прошу, щоб їй завозили продукти.

Ігор щодня дзвонив мені по ватсапу і просив приїхати. Я погодилася. 20 березня батько відвіз мене в Хмельницький, звідки я поїхала в Стамбул автобусом. Дорога тривала 40 годин. Ми проїжджали через румунський, болгарський і турецький кордони. Контроль проходили часто дуже довго. Постійно плакали немовлята. Однак на всіх кордонах нас дуже тепло зустрічали волонтери – пропонували гарячі страви і напої, їжу та смаколики для дітей.

Побут і житло в Туреччині

Ще в Україні я списалася зі знайомим турком, який має роз’їздний характер роботи – ходить у плавання – і він погодився надати нам безкоштовно своє житло. Для нас, щоб стовбурові клітини після трансплантації прижилися, була важлива чистота і відсутність грибка та плісняви. 

Живемо в невеликій чистій квартирці у місті Самсун, що за 600 км від Стамбула, де Ігорю робили пересадку. Власник помешкання побув із нами тиждень і пішов у плавання на два місяці. Це якраз той термін, який нам потрібно пробути в Туреччині за рекомендаціями лікарів. Ігор приймає ліки і регулярно здає аналізи крові, які ми потім пересилаємо професору в Стамбул. Мерія домовилася з місцевою клінікою, щоб ці аналізи були для нас безкоштовними.

Ігор (праворуч), Жанна та чоловік, який надав їм житло

Продукти тут недорогі, тож нам вистачає заощаджених грошей. У Самсуні вже зібралося щонайменше 50 українців – із Харкова, Одеси, Рубежівки, Ірпеня та інших міст. Всі виїжджали з дому з однією маленькою валізкою чи наплічником, у зимовому одязі.

В основному сюди приїздять ті, хто має тут родичів чи знайомих, адже Туреччина не надає жодного статусу і соціальної допомоги українським біженцям. Слід розуміти, що ця країна прийняла 50 тисяч сирійців.

Допомога українцям

Другу трансплантацію кісткового мозку вартістю 117 тисяч євро, як і першу, нам оплатив МОЗ України. Та всі сімейні заощадження (20 тисяч доларів) ми витратили на хіміотерапію, що була потрібна перед цією маніпуляцією, тож допомогти українцям із власної кишені не можемо. Та ми дуже сподіваємося, що в нас вийде організувати її дипломатично. У місті Самсун ми познайомилися з громадською організацією «Чорноморська асоціація українців». Разом із її головою Людмилою Шимко ми ходили в мерію, сподіваючись домовитися про придбання бронежилетів для українських військових. Нам порадили звернутися в торгово-промислову палату міста Самсун, де зосереджений місцевий бізнес. Днями ми плануємо провести там мітинг, щоб залучити кошти на придбання амуніції нашим військовим.

Найбільша проблема полягатиме в організації логістики, адже треба буде якось довезти цю допомогу до Стамбула чи Анкари, звідки її можна буде доставити літаком. Також плануємо організувати збір гуманітарної допомоги для українців, які виїхали до Туреччини, бо ніхто не взяв із собою літній одяг, а надворі вже +18.

Як почуваються українці за кордоном

Я тільки зараз почала трохи відходити від шоку, який пережила в Ірпені, але й досі щоразу, коли летить літак, хочу падати на підлогу, починаю пригинатися. Не знаю, чи зможу колись забути ці звуки «Градів», винищувачів і авіаударів, від яких у нас у підвалі все здригалося.

Напевно, якби не трансплантація Ігоря, ми лишилися б у батьків у селі. А так, як бачите, у нас одразу дві війни.

Ми повинні триматися, бо якщо не будемо одне одного підтримувати і впадемо у відчай, то не буде нашої України. Ще не було жодного вечора в Туреччині, щоб я не плакала. Ігор постійно мене заспокоює. За ці дні у мене померло так багато знайомих, зокрема цивільних, що я не знаю, як із цим впоратися.

Одна знайома днями у фейсбуці писала, що розшукує тата, на другий день написала пост, що його більше немає. Інший знайомий вийшов по хліб – розстріляли, ще один у реанімації у Франківську – в нього в нозі купа уламків від снаряду. Чесно, я не знаю, як це пережити – ворог морально нас знищує.

Я не уявляю, як Ігор тримається. Ми вже двічі дивилися з ним в очі смерті. Те, що він пережив у стерильному боксі під час трансплантації, важко передати словами, а тепер ще й не знає, чи буде в нього дім, щоб повернутися.

Коли ми виїжджали, наш будинок ще стояв, а що з ним зараз – не знаємо. Ми молимо Бога, щоб він вистояв. Хай зі снарядами, підбитий, головне, щоб не згорів дотла, так, щоб його можна було реставрувати власними силами.

Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!
300x300