«За день могли переносити на собі до сотні людей». Історія рятувальника з Ірпеня Дмитра Чички (відео)

Заступник начальника 36-ї Державної пожежно-рятувальної частини в Ірпені Дмитро Чичка розповів журналістам New Voice про роботу рятувальників під час бойових дій в регіоні, про евакуацію цивільного населення та про розмінування територій після деокупації.

Близько п’ятої години ранку 24 лютого 2022 року російський диктатор Володимир Путін оголосив про початок так званої військової спецоперації на території України, тим самим давши старт повномасштабному вторгненню російської армії на українські території. Тієї ж ночі армія рф розпочала атаку відразу по декількох напрямках.

В спробах просунутися до Києва з північного напрямку, російські військові прагнули взяти під свій контроль міста Ірпінь, Буча та Гостомель, щоб потім оточити столицю. Вранці 25 лютого українські військові підірвали міст у Романівці поблизу Ірпеня, щоб ускладнити просування ворога далі.

27 лютого 2022 року війська окупанта дійшли до Бучі, а тоді й до Ірпеня. Одним з рубежів став ТРЦ Жираф, який розташований між двома містами — там точилися активні бої. Ще однією гарячою точкою стала Житомирська траса поблизу Києва.

На початку березня розпочалася евакуація місцевого населення з Ірпеня, Бучі та інших населених пунктів поблизу. Кадри, на яких мирні жителі за допомоги військових, рятувальників та поліцейських намагаються перейти через річку на місці зруйнованого мосту, згодом облетіли весь світ.

Для спецпроекту NV, присвяченого року повномасштабної війни, репортерка Саша Горчинська та фотографка Наталія Кравчук з’їздили у пожежно-рятувальну частину в Ірпені, аби поспілкуватися з тими, хто перебував у епіцентрі подій взимку та навесні 2022-го.

В інтерв’ю НВ капітан служби цивільного захисту, заступник начальника 36-ї Державної пожежно-рятувальної частини міста Ірпінь Дмитро Чичка розповідає про початок повномасштабного вторгнення вночі 24 лютого 2022-го, організацію евакуації для цивільного населення, зачистку територій від мін та снарядів, залишених росіянами, та роботу рятувальників на завалах після ракетних обстрілів згодом.

Про 24 лютого 2022 року

«24 лютого [2022-го] о 4:30 нас всіх підняли по дзвінку нашого диспетчера. Було оголошено сигнал „Збір-Аварія“. Тоді я був начальником караулу: перетелефонував своїм підлеглим, особовому складу, передав їм цю інформацію. Надворі чув вибухи. Було зрозуміло, що почалася війна», — так згадує про ніч, коли розпочався повномасштабний ворожий наступ, Дмитро Чичка. Як пожежник-рятувальник у ірпінському регіоні він працює з 2014 року, в самому Ірпені — з 2019-го. Цьогоріч призначений на посаду заступника начальника пожежно-рятувальної частини.

Приблизно о шостій ранку 24 лютого весь особовий склад вже перебував у частині, каже він. Там знаходилися до 5 березня, виконуючи свої прямі обов’язки: виїжджали на пожежі, розбирали конструкції тощо. На території частини весь цей час перебували також і сім’ї рятувальників — пересиджували ці дні у підвалі частини під вибухи та обстріли. Серед них була і родина Дмитра Чички: дружина та двоє дітей. Його меншій дитині — синові — на той момент було всього два роки.

Так тривало до 5 березня, аж допоки рятувальникам не надійшла вказівка покинути місце розташування. В ці дні на Київщині саме точилися активні бойові дії: в епіцентрі опинилися зокрема Ірпінь, Буча, Бородянка, селище Макарів.

«Станом на вечір 5 березня ми уже вивели всю техніку з нашого підрозділу в Ірпені, та вирушили в частину технічної служби в місті Вишневе. Якийсь час перебували там. 6 березня трохи перепочили, а вже 7-го розпочали активну допомогу в евакуації населення з міста Ірпінь через міст поблизу Романівки», — розповідає Дмитро Чичка.

Про евакуацію людей

9 березня рятувальники з ірпінської частини здійснили першу спробу виїхати в Бучу та допомогти з евакуацією людей звідти. Одним з перших вирушив туди і колега Дмитра, начальник караулу Олексій Романенко. Проте тоді дістатися Бучі не вдалося — їх розвернули на блокпосту біля ТЦ Жираф.

Наступного дня, 10 березня, до Бучі вирушила ще одна команда рятувальників, з новою спробою евакуювати з міста мирних жителів. Серед рятувальників, які їхали на чолі евакуаційної колони, були Дмитро Чичка та його тодішній керівник Віталій Ференик.

«Ми їхали, хоч і не знали, куди саме взагалі їдемо. Їхали, як зазвичай їздимо на робочі виїзди. Про щось говорили по дорозі. Навіть не думали, що там може бути щось настільки страшне. Та коли виїхали на Житомирську трасу поблизу Стоянки, відразу всі позатихали», — каже Дмитро Чичка.

Те, що побачив там, називає «дуже страшними кадрами». На Житомирській трасі було багато загиблих, залишилися розстріляні машини цивільних, які робили спроби виїхати.

Рятувальники пересувалися на своєму спецтранспорті — позашляховику Ford Ranger. Вони були на чолі колони, яка складалася загалом з 28-ми автобусів, передбачених для евакуації мирних жителів. Так оминули кілька блокпостів на своєму шляху, та їх всюди пропускали — зайвих питань не було. Так потрапили в Бучу, де на них уже чекали місцеві жителі, готові виїжджати. Всі 28 автобусів були забиті вщент, чимало людей були змушені залишитися, бо їм не знайшлося місця. За колоною автобусів їхала й інша — приватні авто цивільних під білими прапорами.

«Вже коли проїхали Бучу і виїхали на Житомирську трасу, почули постріли та автоматну чергу. З правої сторони від нас був закопаний танк, який чекав, може, якогось наступу, а під ним лежав військовий орк, — каже Дмитро Чичка. — Він показав нам жестом, що маємо розвертатися і їхати — мовляв, він нас не пропустить, нам не можна в той бік далі. Так ми були змушені розвернути всю колону, попри те, що по цій дорозі нібито було передбачено зелений коридор».

Десь за сто метрів від блокпосту рятувальники зупинилися та вийшли з машини. Вони мали обдумати подальший план дій, щоб не наражати на небезпеку колони з людьми. В той момент до них під’їхав танк, а за ним — БТР. На Дмитра Чичку та його колегу Віталія Ференика направили дуло:

«Ми тоді думали, що все. Бо ми ж посеред дороги одні стояли. Ми вже реально попрощалися. Але, слава Богу, він не вистрілив. Танк зупинився, з тої кабіни виліз бурят. Ми запитали, чи можна проїхати, та він відповів, що ні. Тоді повернулися назад до колони та вирішували, що ж робити далі».

Врешті-решт рятувальники вирішили вести колону через село Шпитьки, що в Києво-Святошинському районі, за 30 км від Києва. Коли звернули з Житомирської траси у саме село, помітили, що десь вдалечині майорять прапори. Не відразу зрозуміли, чиї вони, та коли під’їхали ближче, побачили, що це — українські стяги. Та поїздка, додає співрозмовник NV, зрештою завершилася успішно:

«Слава Богу, всіх, хто за нами їхав, ми доставили в безпеці. Всі доїхали, всі були живі. Така в нас була поїздка. 28 автобусів, близько 3 тис людей. Точної кількості ніхто не визначав».

Про романівський міст та переправу

Починаючи з 7 березня 2022-го рятувальники регулярно працювали біля підірваного мосту через річку Ірпінь поблизу Романівки. Людей допомагали евакуйовувати з ранку і до вечора, допоки не закінчувався потік охочих перейти на інший бік.

Як згадує Дмитро Чичка, в перші дні ранками там перебувало так багато людей, що весь простір під мостом був забитий — люди ховалися від обстрілів та прильотів. Евакуація починалася близько 9-ї ранку. Людей, які переходили через зруйнований міст, забирали автобуси і везли в Київ, до залізничного вокзалу.

«Там було дуже багато людей, яких потрібно переносити, перевозити на візках. Нас, пожежних-рятувальників, працювало на місці десь до 15-ти людей. Ми робили це з ранку і до самого вечора. За день могли переносити на собі до сотні людей. А потім поверталися і просто падали, адже були так сильно виснажені», — ділиться спогадами про ті дні Дмитро Чичка. З початком повномасштабного вторгнення на плечі рятувальників лягло величезне навантаження — і в прямому, і в переносному сенсах.

Переносити на собі, в основному, мали літніх людей, осіб з інвалідністю, які не можуть самостійно пересуватися. Залучали все, що може хоч якось допомогти, зокрема й будівельні тачки або візки із супермаркетів — людей саджали прямо туди. Намагалися не падати духом, підбадьорювали інших та жартували про те, що вони тепер — ніби служба доставки Нової пошти. Крім фахівців ДСНС, на місці працювали також поліцейські та військові.

Співрозмовник згадує дідуся, якого привезли до переправи на тачці — важив той, за словами Дмитра Чички, близько 150 кг. Перенести його вдвох було дуже складно, а підняти людину втрьох або вчотирьох, взявши з різних боків одночасно, було неможливо, тому що цього не дозволяла переправа. Та коли у дідуся раптом поцікавилися, чи може він пересуватися самостійно, він раптом відповів, що так, просто чомусь заздалегідь не додумався повідомити про це рятувальників.

Про відхід російської армії та ліквідацію наслідків

28 березня 2022 року Ірпінь остаточно звільнили від російських окупантів та почали зачистку міста. На початку квітня, коли зачистка закінчилася, рятувальники змогли повернутися до своєї частини. Найперше, що зробили після повернення — підняли прапор та увімкнули державний гімн України.

«Тут [у частині] жах, звичайно, був, але терпимо. Коли ми приїхали, у нас вікон не було взагалі, всі побиті повністю. Було не менше чотирьох прильотів перед частиною, та загалом вона якимось дивом залишилася цілою, — згадує Дмитро Чичка. — Ще десь щонайменше 12 прильотів — у будинки, які знаходяться позаду нас. Ми позабивали вікна плівкою, для себе трошки робили. Було тяжкувато, тому що води, газу, їжі, світла — цього нічого не було».

Тоді ж почалася ретельна перевірка міста та його околиць: рятувальники за допомоги піротехніків розчищали території від ворожих мін та снарядів, обстежували приміщення, шукали розтяжки, які залишили по собі російські окупанти. Знаходили багато різного: снаряди 150 калібру від польових гаубиць, іноді — цілі й нерозірвані, також гранати і гранатомети, інші небезпечні предмети. В одному з багатоквартирних будинків, який довго стояв порожнім, зовсім нещодавно випадково знайшли під підлогою ворожу міну — вона пролежала там увесь цей час.

Такі перевірки, пояснює Дмитро Чичка, триватимуть ще довго, тому що території дуже великі, і охопити все й одразу складно. До того ж, є брак ресурсів, тому що більшість таких спеціалістів наразі задіяні в розмінуванні територій на Харківщині, у Запорізькій області та в інших регіонах, де ведуться активні бойові дії.

Про колектив, загиблих та зниклих безвісти

«За нашою частиною працювала артилерія — ось буквально тут одразу, де лісочок невеликий. Від цього в частині все трусилося. Одного разу я чергував разом з колегою вночі, проходили по периметру, і вони як дадуть — ми аж попадали. Бо вночі тихо, знаєте. Ночі були такі — тихі-тихі. Наче все вимерло, тиша гробова. І ця тиша просто вбивала».

Дмитро Чичка, згадуючи той час, додає, що пишається своїми колегами, адже навіть у найскладніші моменти ні в кого не виникло бажання покинути все і виїхати — весь колектив залишався на місцях до кінця. Навіть в моменти, коли було дуже страшно. З другого поверху пожежно-рятувальної частини, в якій працює Чичка, трохи видно аеропорт Гостомель — його окупанти захопили 24 лютого, у перший день повномасштабного вторгнення. Тоді, каже Дмитро, всі, хто перебували в частині, чули ворожі гелікоптери, вистріли та вибухи.

«Було дещо страшно морально. Фізично ми пережили, нічого страшного, а морально — так», — зізнається співрозмовник.

Він згадує трьох колег — водіїв з пожежно-рятувальної частини в Бучі. Каже, раніше вони вже встигли відслужити на фронті — ще під час антитерористичної операції. А коли почалася велика війна, відразу прийняли рішення знову йти на фронт. Ще одного з колег, 28-річного водія на ім’я Андрій з бучанської частини, поховали в грудні 2022 року — він загинув, захищаючи Україну під Бахмутом.

«У нас є з Ворзеля один колега, його в машині вбили. І один — це водій з Гостомеля, який по сьогоднішній день рахується зниклим безвісті. Даних про нього, на жаль, немає ніяких. Вже рік, як він зник», — розповідає Дмитро Чичка.

Про алгоритм дії під час та після ракетних обстрілів

За рік повномасштабної війни росіяни регулярно атакують Україну дронами Shahed та запускають ракети. У разі, якщо все ж відбуваються влучання в об’єкти критичної інфраструктури, у цивільні або нежитлові забудови, робота з ліквідації таких наслідків також лягає на фахівців пожежно-рятувальної служби ДСНС. За словами Дмитра Чички, останнім часом ворог намагається атакувати трансформаторні підстанції, зокрема і на Київщині.

«Для ліквідації наслідків будь-якого прильоту ми накопичуємо максимум сил і засобів, залучається по-максимуму людей. Розбір конструкцій відбувається вручну, тому що під завалами можуть знаходитися люди і нам важливо додатково їм не нашкодити. Використовується і спеціальне обладнання для того, аби обережно розтискати конструкції — ножиці та домкрати», — говорить співрозмовник NV.

Він пояснює, за якими алгоритмами працюють рятувальники на завалах. Перш за все, обов’язково повинні бути хвилини тиші — це моменти, коли всі роботи на деякий час припиняються, аби можна було почути будь-які звуки з-під завалів. Якщо там є живі люди, вони можуть кричати, кликати на допомогу, стукати, щоб їх почули. До пошуків також можуть залучати кінологічні служби.

Коли пошукові роботи завершено і рятувальники переконалися, що живих людей під завалами більше немає, на наступних етапах може використовуватися важка техніка. На місці мають постійно чергувати медичні служби — у разі, якщо є постраждалі, їх потрібно відразу доставити у карету швидкої допомоги.

Те, скільки часу може пробути під завалами жива людина, сильно залежить від умов, розповідає Дмитро Чичка. Якщо постраждала особа нічим не придавлена і не стиснута, може залишатися живою і через добу. Він згадує ситуацію в Дніпрі, де після ракетного обстрілу 14 січня 2023 року з-під завалів зруйнованого будинку дістали жінку. Вона пробула там близько 20-ти годин та отримала сильне переохолодження, проте вижила.

«Якщо діти потрапляють [під завали], це дуже важко. Та і загалом діставати людей, коли вони там, дивитися на це все — тяжко», — зізнається Дмитро Чичка.

Для того, аби збільшити шанси на порятунок під час ракетних атак, фахівці радять дотримуватися правила двох стін — ховатися в коридорі, ванній, вбиральні або в іншому приміщенні за двома стінами. В такому випадку в разі, якщо відбудеться влучання, одна стіна приймає на себе удар, а інша — стримує уламки. В більшості випадків, додає співрозмовник, це правило дійсно рятує життя:

«В будь-якому випадку потрібно присідати — біля столу або тумбочки, якщо це можливо, та приймати позу ембріона. Перш за все, закривати голову. Чому? Бо, припустимо, якщо на вас буде падати плита, таким чином вона може створити кут, і вас не придавить — ви залишитеся живими».

Про вигорання і емоційний стан

На запитання про те, що допомагає врівноважувати психоемоційний стан після такої складної роботи, Дмитро Чичка, не замислюючись, відповідає, що найголовніше, що дає йому сили і натхнення — це його родина. Зараз його дружина і діти перебувають в Німеччині — він не бачив їх уже майже рік. Старшій дочці шість років, синові — майже чотири. Він каже, що дуже пишається своїми дітьми та сумує за ними:

«Дочка мені нещодавно написала на листочку: „Тато, ми за тобою сумуємо“, мені це прислали. Повісив вдома цей листочок в клітинку поряд з картиною, де зображено нашу сім’ю. Це для мене — найголовніша підтримка, основний стимул не падати духом, працювати і далі рухатися в цьому житті. І в першу чергу рятувати людей, підтримувати країну».

Підводячи риску в розповіді про те, яким видався для нього цей рік у професійному плані, Дмитро Чичка наголошує: він дуже цінує своїх колег, які весь цей час були пліч-о-пліч з ним. Ніхто з них не казав, що їм — тяжко. Вони працювали з ранку і до вечора. В буквальному сенсі падали — як-от колеги Дмитра, які провалювалися по пояс у воду під час евакуації людей через міст у Романівці — а тоді вставали і працювали знову. Всі підтримували одне одного, і це надавало сили навіть у найскладніші моменти:

«Просто дивишся на хлопців, а сам собі думаєш: ми всі разом, значить, в нас все вийде. Ми все зробимо».

Підписуйтеся на Telegram-канал ITV — джерело актуальних новин Приірпіння й Київщини!