Максим Казарін: «Коли втрачаєш внутрішній компас, замість нього отримуєш комплекс»

photoeditorsdk-export - 2020-04-06T131922.621

Розмова на карантині з українцем в Америці — художником Максимом Казаріним

Востаннє ми бачилися з Максимом вживу, коли він зі своєю майбутньою дружиною приходив на мій концерт у Києві восени 2012 року. Майже вісім років пройшло. А дзвониш йому по Viber із Ірпеня в Нью-Йорк — і вже нема ані часу, ані океану між нами.

Ну, як ти, бро?

Та вже тиждень як безробітний.

Колега. А що робив до карантину?

Працював у компанії, яка займається декором приміщень. Останній проєкт от робили у Флориді, де заодно й відпочили. А коли повернулися – звалилася ця халепа. Уряд же відреагував не одразу. Все чекали. Отямились лише тоді, коли цифри інфікованих почали вже жахати. В Україні якось вчасно хоч розпочали карантин.

Так-то воно так. Але ж скільки приїхало з-за кордону, в тому числі потенційних носіїв. І деяким же вдома й досі не сидиться.  

Треба лупцювати, як в Африці та Індії. Палками. Більше двох йдуть – бити. Дуже корисно. І кажуть, допомагає.  

Профілактично.

Ну, так. Люди – в принципі не дуже розумні створіння. За внутрішніми переконаннями. Більшість же й досі не вірить, що це правда. Грип, кажуть. Нічого собі грип. У нас у Нью-Йорку по 30 людей на добу помирає. Начебто від пневмонії. А люди відхрещуються. Не вірять, бачиш, вони.

Ви наразі в Нью-Йорку весь час?

Переважно так. Мандрували, звичайно, свого часу, міняли оселі. Але Вероніка з малим зараз у Хмельницькому. Вони встигли вилетіти, бо квитки на літак купляли ще приблизно два-три місяці тому. Планували, що вона з Тео (син Максима і Вероніки) летять 17 березня, а я прилечу 9 травня. Але тоді ще й не пахло ніяким карантином.

То в тебе також тепер кімнатна монодрама?

А то. Стараюсь якомога менше себе накручувати вдома (сміємось, бо, мабуть, одні з найкращих майстрів цього жанру). Але добре, що вони там, хоч я і дуже скучаю. Бо тут маленька квартира, і цілий день сидіти в ній з дитиною – це ж можна збожеволіти. На майданчик не сходиш. А у батьків Вероніки там будинок, сад. Вони щось постійно висаджують у ньому з малим.

А ти залишився сам на сам з бородою… Як ти її ще не поголив?

Як це як? Вона ж вже сталева.

Бачу, що більшість мужиків свої навіть мініборідки поголили за цей період. Там же банк потойбічних вірусів. А ти… кремезний. Тримаєшся!

Слухай, бороду просто треба мити, а не облизувати і розводити в ній вірусну таблицю Менделєєва. Я її не збираюсь голити, ти що!

Це вже одна зі справ твого життя. Я так вважаю.  

Вона і є моє життя, я вважаю так (Макс сміється, я плачу за всіма поголеними бородами світу). Мені у кошмарах іноді сниться, як мимоволі я її раптом збриваю. Але якщо, наприклад, малий побачить мене без бороди, ти уявляєш його шок?

Та звісно. Вона ж чи не втричі старша за нього. Наскільки я пам’ятаю, ти до Америки полетів уже з нею. Як і чому це сталося?..

Ну, як… У нас були гроші з весілля, які ми не знали як витратити. Бізнес не відкриєш, та ми й не бізнесова родина. А було рівно стільки, щоби поїхати кудись у відпустку. Обрали Америку. І полетіли на якийсь невизначений час, який розтягнувся аж до сьогодні (родина живе в Америці вже 5 років). Виїхали зі своєї хати в Києві, розпродали-роздали речі і звалили. А тут уже з часом зробили візи, знайшли житло, роботу…

Народили дитину, нарешті…

Ну, звичайно, це найголовніший проєкт.

Що він, чудить уже, цей проєкт-менеджер, показує характер?

Вася, він без музики не може взагалі. Перша виконавиця в його житті, яка його заспокоювала і без якої він не засинав, це Sade. Чуєш, я дізнався про неї десь років у п’ятнадцять, а він — у три місяці.

Меломан. А як із іншими твоїми дітьми? Картини малюєш?

Та поки ні, бо не вистачає часу й місця нема. Але я потроху цим займаюсь. Бо в Україні ж у мене була майстерня, окрема кімната, де я робив, що хотів. Де можна було смердіти фарбами. А тут – дитина.

Які перформанси тоді чудиш на карантині?

Та я ж спокійна людина наче (сміємося знову, бо ж обоє — майстри кімнатних монодрам). Але думаю, поки тут цей карантин, може, купити набір по дереву й почати робити маски. Є така стара як світ ідея. Бо коли ми жили в Мексиці, я там надивився цього їхнього декоративно-ужиткового мистецтва. І воно мене так зачепило, що з підручних речей люди роблять справжні дива.  

Тим більше, маски зараз – гіперактуально, якими б вони не були. На хвилі всесвітнього карантину. Взагалі треба буде тепер рухати мізками жвавіше, мені так здається.

Це взагалі дуже корисно. Я пробував. Краще за ранкову гімнастику іноді.

Але знову трохи вбік від карантину. Дивлюсь на цю твою фотоколекцію з пивними банками і пляшками, і в мене від одного споглядання піднімається настрій. 

Це невеликий відсоток із того, що я тут куштую, насправді. В Америці дуже багато різноманітного пива. Є в мене тут улюблений пивний магазин, то в ньому близько 500 різновидів. Я коли туди зазирнув уперше, не міг повірити власним очам. Не знаю, хто його п’є в такій кількості. Але… то вже інше питання. Тут по селах є приватні броварні, в яких варять і розливають, наприклад, по 100 пляшок на день. Потім везуть до таких спеціалізованих магазинів, і, якщо людям подобається, броварня розкручується. А пиво роблять дуже смачне. Звичайно, це не «Оболонь», яке тут із солідарності п’є діаспора.

В Америці п’ють «Оболонь»? 

Наші – так. Ну, в кращому випадку «Budweiser». Я спробував якось – після нього ж навіть присмаку не лишається. От як, питається, його варять? А після американського пива, якщо, наприклад, залишити бокал до ранку (я не раз проводив цей експеримент) – наче букет квітів на дні.

Романтично.

Потроху і в Україні ця культура з’являється – приватних броварень. Українці ж дуже люблять пиво, але ні культури його вживання, ні достойного пива нема. Заходиш у маршрутку ввечері в п’ятницю – а пасажири вже сидять із дволітровими пляшками «Чернігівського». Куди вони їдуть із такою тарою? На інший материк?.. В іншу галактику?

От про високу культуру розпивання. Говорити про інтелектуальне пияцтво і не згадати Чарльза Буковскі буде нечемним. Ким із хуліганів у літературі захоплюєшся наразі?

Знаєш, я перейшов якось на аудіокнижки. Бо на роботі щось постійно робиш монотонне, руки працюють, а мозок – ні. От і заповнюєш цю порожнечу. Знайшов ідеальний рецепт поєднання роботи і відпочинку. І переслухав стільки всього, скільки за життя не прочитав би точно. «Сагу про Форсайтів» от осилив. У «Братах Карамазових» заплутався. А Чарльз Буковскі назавжди в моєму серці. І не лише (показує свою першу татуху на руці, де зображений Чарльз Буковскі з пивом). Ми коли літали в Лос-Анджелес, я був у тих місцях, де він жив. У його хаті. На будинку є навіть меморіальна дошка, що для Америки – рідкість. Там ліплять дошки з іменами хіба що тих, хто був ну справді дуже крутим. Бо тут їх стільки всіх пережило, що якщо всіх згадати, то не лишиться живих місць на будинках. Там от, де жив Джон Леннон, наприклад, нічого нема. Бо людям, які там живуть, важливий спокій і вони не в захваті від того, щоб туди ходили шанувальники. Там, де його вбили, теж немає жодного вказівника — біля того будинку, де й досі живе Йоко Оно. Де вони жили разом.

А вона ще жива?

Так, бабці в лютому виповнилося 87 років. Я, правда, на днюху не ходив, але знаю, що вона живе в Мангеттені біля Централ-парку, в дуже гарному будинку, який колись, років сто двадцять тому, був найкрутішим будинком Нью-Йорку.

Ну я тоді за неї спокійний.  Чи можу бути спокійним за тебе на карантині? Чим ти себе розважаєш окрім того, що носиш такі яскраві шапки вдома?

Я взагалі без шапки не можу. У мене цих шапок мільйон. Я повернутий на шапках. Можу не купити собі якісь кросівки, але повз шапочку точно не пройду.

То як не збожеволіти вдома, порадь. Чим себе розрадити?

Не спілкуватися з ідіотами. Має бути карантин від них. Молитись. Якщо є якась ідеальна молитва – знайди, і мені не забудь розповісти про неї. Якщо вона, звичайно, є. А взагалі – слухати гарну музику, дивитись якісне кіно і пити смачний алкоголь.

Так і бачу, як ти шукаєш в Google, що подивитися чи послухати, а мозок тобі: «Глянь, яка там статистика?»  

Слухай, я не хочу навіть туди зазирати. Бо від цього хочеться плакати. Нью-Йорк зараз на призових місцях по інфікованості. А найбільш заражений район – Квінс, де колись жив Сергій Довлатов.    

Лячно тобі?

Взагалі ні. Страшно, коли знаходишся на відстані й думаєш: «Йой, а раптом я заражусь?». А коли перебуваєш у самому епіцентрі – тут усе тобі домалює уява. Мені дзвонять на днях в істериці: «Чорні грабують магазини!». Та для хлопців із деяких кварталів пограбувати магазин – це як вийти по хліб. Там, де це відбувалося завжди, воно й продовжує відбуватись. До чого тут карантин? Не ходять тут зомбі вулицями.

Як це? Макс, це ж Америка! Як без зомбі?

От і я кажу. Якщо кожен третій – зомбі. Я так підозрюю. А картина жахає. Нещодавно зустрічався зі знайомим на Брайтон-Біч. І поїхав на метро. То якщо зазвичай вечором у вагоні близько тридцяти людей, то цього разу — лише двоє. На пероні – та ж історія. Місто вимерло. На Брайтон-Біч постійно ж пульсує все. А тут раптом — порожняк. Тому якщо стане геть нудно, треба буде в Гарлем, мабуть, навідатись, чи що? Там в церквах чорношкірі грають, танцюють і співають такий funk, що дай Бог їм здоров’я. Джеймс Браун хоч і вмер, але справа його живе. Ноги просто неможливо втримати, коли чуєш це. Мозок не встигає за ними. Для декого Бог – це переважно сльози та шмарклі, а в них – абсолютний кайф. В таку церкву я би ходив.

Тоді якщо ти вже заговорив про шмарклі, давай туги напустимо. Сумуєш за Україною?

Як тобі пояснити… Є, звичайно, якась ностальгія за людьми, яких знаєш і любиш, за місцями, які назавжди лишаються у твоєму серці. Але, як казав Великий Лебовські, «килим задає стиль». Так і люди задають цей стиль. І часто він просто відлякує. Якщо ми говоримо про Україну.  

Ну от і вийшли на моє улюблене запитання. Якби ти був божевільним винахідником різноманітних вірусів, яким би з них порадував людство?

Якимось психоделічним таким. Щоб людей довго не відпускало. Вірусом щастя і танців. Який би надихав і розставляв кожного на своє місце. Щоб кожен займався своєю особистою справою. Тоді все буде в кайф.  

Та це ж просто якийсь рух Харе Крішна.

Харе Рама. Чуєш, Вась, а ти казав, що якесь інтерв’ю в мене хочеш взяти?

Ну то от я його взяв.

А ти писав весь цей час?

Еге ж. А ти не зрозумів?

Та я думав ти лише ведеш до цього. А потім скажеш: «Зараз я ввімкну запис». І піде ділова розмова. А, виявляється, це робиться так.

Тобі хоч сподобалось?

Ну, таке інтерв’ю – так. Це ж для журналу «Rolling Stones», я сподіваюсь?

Та ясно, що не для «ITV».

…А загалом усе буде добре. Людина – це ж така гидота, яка до всього звикає. Навіть до пекла. Тим більше українець. Я от дивуюсь, скільки ми лишили по собі лайна за останні сто років. І дивно, що серед нас ще живуть настільки світлі й позитивні люди. Як вони тут виживають, га? Ті, які всім своїм життям показують, що можна жити інакше. Я їм дуже вдячний за цю надію. У Мексиці зустрів багато таких людей. Бо, здавалося, внутрішній компас давно втрачено. Що кожен із нас робить і куди рухається?

Давно, між іншим, не чув про внутрішній компас. Самі комплекси.

Ну от коли цей компас втрачаєш, то замість нього отримуєш комплекс.

Геніальна думка. Зафіксуємо. Дякую тобі!

Не вимахуйся. Тобі дякую.


Розмовляв Василь Чернявський


РЕДАКЦІЯ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ПОЗИЦІЮ І ДУМКИ СПІВРОЗМОВНИКА, ВИСЛОВЛЕНІ В ІНТЕРВ’Ю