Євгенія Антонюк: «Якщо будемо в доброму гуморі, то подолаємо всі на світі віруси»

Іноді собі думаєш: ну от кому все це потрібно на карантині? Га? Кому потрібні всі ці роздуми про все і ні про що? А потім зависаєш на якійсь сторінці в інтернеті — й бачиш таку глибочінь, у яку не можеш надивитись. І вдивляєшся ще уважніше, бо в ній — стільки всього, що ти стаєш колосально іншим. Або хоча би прагнеш ним стати.

Розмова на карантині з начальником відділу культури, національностей та релігій  Ірпінської міської ради  Євгенією Антонюк.

Євгеніє Петрівно, ви мені скажіть чесно, хоч у вас карантин проходить на культурно-мистецькому рівні?..

Навіть ще вище))).

Що робите у цій неочікуваній відпустці?

Присвячуємо себе пошукам різноманітних онлайн-ресурсів, які можуть бути нам корисними. Розміщуємо їх на власних сторінках у FB. Проходимо різноманітні онлайн-тренінги та курси. Міністерство культури розробило програму для тих, хто мусить займатися дистанційно. От її і впроваджуємо, поки творчі працівники у відпустках. Зі збереженням заробітної плати, звичайно. Музична школа от, наприклад, дуже тішить своєю дистанційною роботою.  На сторінці відділу культури у FB майже щодня – нове відео. Я зі своїми дітьми також навчаюсь онлайн. Дуже прикольно. Вже майже навчилась грати на укулеле з найменшим сином. Бібліотека працює в закритому режимі: переглядають книжковий фонд, наводять лад у приміщенні. Наразі всі працівники закладів культури працюють з дому. На роботу виходить лише технічний персонал, бо проводимо косметичні ремонти. І сподіваємося, що після карантину побачимо Центральний будинок культури вже трохи оновленим.  

Ясно. Але повернемося до гри на укулеле, і… чим, цікаво, ще ви розважаєте себе на карантині?

Основною роботою. Керую процесами, які відбуваються у закладах культури, і координую їхню діяльність. Продумуємо, скільки заходів ми зробимо одночасно після того, як вийдемо з карантину. Генеруємо якісь нові ідеї. Адже на карантині з’явилося багато нових можливостей. Щось плануємо з колегами постійно. Нудьгувати нема коли.

А що робите для себе?

Ти знаєш, учора, після роботи, я за останні років п’ять, мабуть, уперше пікірувала розсаду. Помідори, баклажани і перець. Мій чоловік навіть зафіксував це на фото, тому що він такого ще не бачив. Хоча я дуже люблю цим займатись, але мені завжди бракує часу.

Часу – завжди обмаль. Але я чув, що карантин таки колись завершиться. Як думаєте, як скоро це станеться і чи хлинуть, нарешті, після нього люди на культурні заходи?

Я вірю, що обов’язково станеться. І люди, мені здається, будуть ходити не лише на культурні заходи просто заради того, щоби побачити одне одного, обійняти і поспілкуватися. Бо, як виявилось, дуже велику кількість різноманітних заходів можна подивитися вдома по телевізору, перебуваючи на карантині. Раніше ми якось на це не звертали уваги. Але я думаю, що живе спілкування все-таки важливіше. І от саме його нам зараз бракує. 

А чого вас особисто навчив цей карантин, або що змінив чи переключив усередині?

Знаєш, коли оголосили карантин, то культура – це якраз та галузь, яка відчула найбільший шок. Тому що будь-якому культурному продукту необхідний глядач. І ми настільки звикли робити те, що можна побачити, або чого можна торкнутися і що можна нести в світ, що в перші тижні карантину відчули абсолютну порожнечу. А як виявилось, роботи – непочатий край, тому що є стільки неймовірно цікавих ресурсів, які потребують уваги. Навіть ти не завжди можеш знайти час, щоби піти на якийсь концерт абощо, правда? А тут – з’явилась ця можливість. І ти лишаєшся наодинці, ввімкнувши телевізор і відправивши дітей в іншу кімнату, щоби подивитись те, що тобі до вподоби. Бо, наприклад, мені цього не вистачало.

Євгеніє Петрівно, стривайте! По телевізору? А що ви там дивитесь, якщо на всіх каналах лише про хвороби, смерть і горе?..

Ми не дивимось новин, у нас це заборонено. Мені з чоловіком достатньо якоїсь статистичної інформації. В основному переглядаємо мультики та фільми. Наприклад, одні з вихідних ми повністю присвятили перегляду «Зоряних війн». Від початку до кінця.

Клас! Давно про це мрію.

Багато часу присвячуємо різноманітним іграм. У нас, виявляється, дуже багато настільних ігор, в які ми раніше грали лише на свята, а зараз – щовечора. Не встигаємо їх міняти. Стільки всього. Зараз, кажуть, що в багатьох сім’ях – кризи. Я цього не можу сказати про нашу родину, хоча в нас – аж четверо дітей. Так, рятує, звичайно, власне подвір’я, куди їх можна відправити, щоби вони там випустили пар і вдома поводили себе більш спокійно. Але на карантині ми, справді, стали більше часу присвячувати дітям. Ми – їм, а вони – нам. А про домашні завдання з ними взагалі можна розповідати анекдоти.

От, щодо анекдотів. Зараз найпопулярніше у світі питання: «А чи хтось із ваших знайомих хворіє»? Бо стільки всього у новинах, а по факту?

Ні, у мене немає таких знайомих. Дякувати Богові.

Як тоді ви ставитесь до карантину і обмеження наших прав?

Мені здається, що це певне випробування для нас усіх. Щодо обмежень прав – я з ними погоджуюсь. Адже можна довго сперечатися на політичні теми і про те, що робиться у Верховній Раді в той час, поки нас позбавили всіляких прав. Але я вважаю, що якщо ці обмежуючі заходи врятують хоча б одне життя, то вони того варті. Та й чому я маю, наприклад, щодня переживати, відправляючи своїх дітей до школи, про те, з ким вони там контактують і чи не принесуть додому цю болячку? Якби це стосувалося лише мене, тоді, можливо, я би думала інакше. Але наразі я вважаю, що ці заходи виправдані. Єдине, що більшість населення тепер не має за що жити. Оце біда, що людей обмежили в праві заробити на хліб. І тут потрібна допомога від держави. А щодо власних побоювань, то якщо тобі написано на роду захворіти – ти захворієш. Дай Боже, щоб це була легка форма. Головне, щоб діти були здорові, адже більше за них переживаєш. Ідеш у магазин, на роботу, повертаєшся — і двадцять вісім разів миєш руки й дотримуєшся інших правил.

Як вважаєте, не просто так ця епідемія прийшла до нас саме навесні, ще й на свята? І чи не по-особливому звучатиме цього року традиційне «Христос воскрес!»?

Я думаю, що в цьому році свято буде особливим. І якщо дасть Бог і ми будемо живі-здорові, потім ще довго розповідатимемо не лише про карантин, а й Великдень на карантині. І буде з чим порівняти. Ми, думаю, взагалі будемо до всього ставитись потім інакше. І слова «Христос воскрес!» стануть тими словами, на які ми справді будемо покладати надію. Мені вчора чомусь прийшла така думка, що цього року найбільше молитов буде звернено до Бога саме в цю ніч. Такого, мабуть, ще ніколи не було. І мені чомусь здається, що навіть ті, хто не ходить до храму і не дуже вірить, молитимуться. За те, щоби світ якомога скоріше одужав.  

Як ваша родина готується до Великодня?

Традиційно, в принципі. Я сама випікаю пасочки, фарбую яйця. Раніше робила це зі своєю мамою, тепер – із дітьми. А цього року матимемо для цього ще більше часу. Прибираємо оселю. Наводимо лад у думках. Половина моєї родини постує, дотримується посту й духовно. Я, на жаль, не голодую, бо за станом здоров’я не можу собі цього дозволити. А так – готуємося, як будь-яка українська родина.  

Як будете освячувати великодні страви в домашніх умовах?

Мені дуже сподобалася листівка, яку розповсюджує місцева парафія Української греко-католицької церкви, де вони розписали покроково, що треба робити. Прикрасити оселю, гарно вдягнутися, послухати службу, яка транслюватиметься онлайн, помолитися разом, благословити те, що мали нести до церкви, і потім уже святкувати. Так і зробимо. Раніше, до речі, у нас не виходило зібратися на Великдень усією родиною. Як правило, тато з мамою вночі йшли до храму, іноді брали з собою онуків. А цього року, хоч і онлайн, але будемо всі разом. Уперше.

Чи траплялись із вами дива — може, навіть, і на релігійні свята, і що взагалі для вас диво?

Я не дуже вірю в дива, тому що знаю, що те, що з нами відбувається, доволі закономірно, і ми просто до цього йдемо. Так передбачено. Але якось ми з дітьми їхали до батьків у село і потрапили в аварію. Наша машина в якийсь момент просто почала перевертатися, аж раптом якимось дивовижним чином зупинилась і стала тихенько назад. І доки тривала ця шок-пауза в автомобілі, я помітила у себе на колінах фотографію дідуся. Він помер за рік до цієї події, і фотографію цю ми взяли, коли робили йому надгробок. Так вона й залишилася в кишеньці на панелі, за папірцями. Але папірці були на місці, а фотографія – на моїх ногах. Тобто в той момент він з’явився, наче янгол-охоронець, і врятував нас від біди. Й ніхто не постраждав.

Справді, дивовижно. Про які дива тоді мрієте на карантині?

Мабуть, як і кожна людина, щоб карантин швидше закінчився. Щоби відкрились кордони. Щоб можна було просто вийти на вулицю. І вже навіть є така ідея – організувати масштабне вуличне свято. Мріється про те, щоби  ми знову почали збиратися великими дружніми компаніями. І якомога скоріше повернулися до звичного життя, хоча ми, напевно, до нього вже не повернемося. В емоційному плані. Тому що будемо ще довго пам’ятати цей період. І переживати це все. А ще, звичайно, хочеться, щоби війна нарешті спинилася і настав мир.

Тоді моє класичне питання. Якби ви були винахідницею різноманітних вірусів, яким би з них ощасливили людство?

Мабуть, вірусом гарного настрою. Що би не відбувалося. Адже гарний настрій – це запорука успіху будь-яких грандіозних проєктів. І якщо ми будемо в доброму гуморі, то подолаємо всі на світі віруси. Своїми позитивними емоціями. А так і буде.  

Як би ви тоді назвали цей вірус і як би він передавався?

Позитивчик. Чи треба серйозно, як COVID-19?

Не обов’язково. Але, про всяк випадок, хай буде POSITIVE20.

А передавався би він усмішками. І заражені ним люди постійно би всміхалися.

))). Здається, я щойно його підчепив.

Вітаю!

Розмовляв Василь Чернявський