СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. «Комплекс обстрілювали не лише вночі, а й удень. По козирку цокотіли осколки. Потім підмітали їх віником…»

imgonline-com-ua-BigPicture-tzgNFXHWx5TrA

У рубриці “Свідчення з воєнного пекла” – продовження розповіді журналістки ITV Надії Дроган про три тижні, проведені нею в епіцентрі бойових дій – у Гостомелі й Ірпені. Сьогодні – друга частина цієї історії.

Попід парканами – до “Ірпінських липок

Вона пролетіла між двома хатами й розірвалась у моєму дворі. Пообрізала гілки на яблунях у сусіда. У моїй хаті вибуховою хвилею повикидала шибки з вікон. Клята міна. Услід за нею вгорі один за одним засвистіли снаряди. Вони перелітали через двір і розривалися в кінці городу.

– Біжіть до “Липок” (житловий комплекс “Ірпінські липки”), там надійні підвали! Наш погріб може не витримати! – сусід Саша похапцем відкривав хвіртку і виштовхував мене й свою дружину Лєну, щоб ми не втрачали часу.

– Я прибіжу одразу за вами. Закрию погріб, – сказав і розвернувся до хати, щоб ми навіть не намагалися вмовляти його йти з нами.

Ми бігли попід парканами. Думалося, що вони захистять нас від куль. Час від часу падали на землю, закривали голови руками. Стріляли десь від автопарку. Головне було добратися до мосту. Там – наш блокпост. А за ним – “Липки”, наше спасіння. Віддаль від мого хутірця до ЖК “Ірпінські липки” зовсім невеличка: в мирний час я з приємністю долала цей шлях прогулянковим кроком за кілька хвилин. Тепер цей відрізок видавався таким довгим, аж терпли м’язи.

– Швиденько проходьте, дівчата. Там працює рашистський снайпер, – хлопці на блокпосту пояснили, що розслаблятися нам рано.

Назад дороги не було

Мешканець “Липок” Саша провів нас темним підвальним коридором. Я перечепилася через купу цегли, яка служила умовними сходинками перед дверима, що вели в простору залу. Це було цокольне приміщення, хол приватної медичної клініки. З одного боку – великі панорамні вікна центрального входу. Перед ними – ще один невеличкий хол, із такими ж великими вікнами, але вже рівнем нижче. Інша частина цоколю – кімнати без вікон, рецепція, бетонні сходи, що вели на другий поверх клініки. Коли почалася війна, власники віддали весь цоколь мешканцям будинку. Тут було безпечніше, ніж на поверхах. Нам сказали, що це бетонний моноліт, який витримає все і на завалиться.

Люди розміщалися на підлозі хто де. Вибирали місця в закутках, подалі від вікон, під сходами. Принесли зі своїх квартир ковдри, матраци – хто що міг. І хоча в нас із Лєною не було нічого, таке укриття видавалося нам п’ятизірковим готелем порівняно з погребом, де рятувалися раніше.

Для моєї сусідки хтось приніс ковдри. Одна жіночка, моя тезка, поділилася зі мною місцем на її матраці. Наступного дня вона і ще багато людей пішли на евакуацію. Ми ж із Лєною ще вчора планували перебути тут тривожну нічку і зранку повернутися додому.

Але так не сталося. Прийшов нарешті її чоловік Саша. Каже – вчора вже прощався з життям. Наш хутірець постійно обстрілювали, горіли будинки. Найближчий із них – через один від мого. Повертатися небезпечно. На блокпосту сказали, що в нашому мікрорайончику вже “господарюють” окупанти. Тепер рашисти не були вже такими “добрими” до цивільних, як у найперші дні війни. Ми знали про багато випадків розстрілу мирних людей.

Цепторівська каструля замість казанка і тефалівська сковорідка на мангалі

Поступово люди залишали сховище й вибиралися з Ірпеня. Одного дня ми зауважили: нас у цьому підвалі залишилося семеро. П’ять жінок і двоє чоловіків. Обидва – Олександри. Щоб їх не плутати, домовилися називати мого сусіда Шуриком, а місцевого – просто Сашею. Усі ми вирішили залишитися в Ірпені до перемоги…

У будинку вже не було ні світла, ні газу. Зі стояків стікала остання вода. Понабирали її у відра, пляшки, каструлі – зробили запаси. Наші мужчини десь роздобули мангал. По підвалах назбирали піддонів, рубали їх на дрова. Знайшовся і казанок. У внутрішньому дворику, біля сходинок у підвал влаштували польову кухню. Мешканці будинку на деякий час піднімалися у свої квартири і спускали донизу продуктові запаси. Зварили перший прифронтовий суп. На запах повиходили люди з сусідніх підвалів. З’ясувалося, на гарячу їжу  претендуємо не лише ми. Найперше віднесли поїсти кільком лежачим, яких не могли перебазувати з квартир у підвали. Потім гарячого супчику насипали у півлітрові слоїки і понесли хлопцям на блокпост. Решту розділили між усіма.

Казанка виявилося замало. Наступного дня на мангалі стояла вже велика цепторівська каструля і тефалівська сковорідка. На вогні свистів зовсім не мангальний чайник. Хтось  пожертвував начиння зі своєї домашньої кухні. Кухонними рушничками служили порізані простирадла. Їжу ми готували десь о 10–11-й годині ранку – в цей час було порівняно тихо, без стрілянини. Щоразу, перш ніж узятися куховарити, чоловіки оглядали двір – чи немає, випадково, чужих.

Утоплений рюкзачок і ломик для окупантів

Як і в попередні дні, Саша обходив периметр двору.

– Открывайте ворота! – почув зненацька.

Біля воріт із вулиці стояли військові в повній амуніції, з автоматами в руках. Саша нахилився, ніби щоб спробувати щось там зробити в нижній частині брами. Повернув голову й помітив на одязі незваних гостей позначки з триколором. Ага. Чужі.

– Здесь их просто так не открыть. Они заперты наглухо. Нужен ломик, – пояснив рашистам і «рушив за ломиком».

Незабаром схвильований Саша з’явився у дверях:

 – Дівчата! Швидко ховайте телефони і сидіть тихо, як миші. У дворі окупанти.

У той час ми вже знали: рашисти відбирають у людей телефони. Це найменше зло, яке вони могли вчинити зараз. Але що в них у голові та які наміри візиту на територію комплексу, ніхто не знав… Кожен придумував, куди сховати телефон, аби його не знайшли. Я поклала свій у бокову зовнішню кишеньку маленького міського рюкзачка й закинула його в куток під сходами. Сподівалася, там ніхто не буде шукати, бо треба добре нахилитися, щоб туди пробратись. Цей рюкзачок – єдине, з чим я вибігла зі свого двору. Там були паспорти – внутрішній і закордонний, техпаспорт на автомобіль, водійські права, трішки позичених і своїх грошей, які зекономила на поїздку до Єгипту і ще не встигла заплатити за путівку.

А тим часом до воріт підійшов другий Саша. Той, котрий Шурик. Окупанти все ще чекали, що їм відчинять.

– Их так просто не открыть. Нужен ломик, – по-господарськи резюмував Шурик і теж «пішов за ломиком».

Не дочекавшись допомоги, окупанти штик-ножем розрізали трос, яким були зав’язані дверцята фіртки, і ввійшли на територію. Пройшлися і вийшли…

Наступного дня я згадала про свій рюкзачок. Намацала його в куточку під сходами. Намагаюся витягнути. Щось не так. Не піддається. Заважкий. З’ясувалося, що він повний води – плаває в каструлі. Раніше хтось поставив її у важкодоступне місце, як недоторканний запас.

Ботфорти з рукавів і ліжка з піддонів

Після візиту окупантів розпалювати мангал і готувати обіди стало дуже ризиковано. Комплекс почали обстрілювати не лише вночі, але й удень.  Бувало, не встигали зняти з вогнища сковорідку чи каструлю й кулею летіли сходинками до підвалу. Услід по козирку цокотіли осколки. Потім підмітали їх віником.

Нові вибухи поруч із будинком залишили вікна центрального входу в наше сховище без скла. Із цокольного холу ми перебралися на цілодобове перебування в темний бетонний підвал. Тут були розташовані кладовки мешканців будинку.  Майже всі вони були закриті. В одній, відкритій, ми влаштували склад із продуктами. Думали, що протримаємося тут до кінця війни. У нішах між кладовками облаштували собі спальні місця: на підлогу поклали піддони, на них порозкладали все, що слугувало нам постіллю в холі. Було дуже холодно. Спали в одязі, в якому ходили і вдень: у куртках, чобітках і шапках.

Мою рятівницю від замерзання звати Люда. Вона відрізала рукави від свого червоного пуховичка, і ми трансформували їх у ботфорти. Бо дуже мерзли ноги і чомусь – коліна».

Далі буде…


Читайте також: СВІДЧЕННЯ З ВОЄННОГО ПЕКЛА. Надія Дроган: «Вижити, щоб усьому світові засвідчити про злочини, які путінська росія вчинила на українській землі…»

НОВИНИ

Коцюбинчанин Іван Ющенко здобув бронзу на чемпіонаті Європи з ММА

05 жов 20:49

Детальніше
Журналістка ITV ініціювала збір коштів на теплий одяг і взуття для бригади ЗСУ, в якій служить її батько (відео)

05 жов 20:19

Детальніше
В Ірпінському ліцеї інноваційних технологій обрали президентку

05 жов 16:49

Детальніше
19% втратили житло, 75% перезимують удома – опитування мешканців Приірпіння

05 жов 14:57

Детальніше
Проєкт «Irpin Reconstruction Summit» презентують у Мілані

05 жов 13:32

Детальніше
Спортивні орієнтувальники з Приірпіння здобули 22 нагороди на чемпіонаті України (фото)

05 жов 11:42

Детальніше
Карплюк закликав ірпінців дати оцінку запропонованому Мінкультом проєкту меморіалу в Романівці (відео)

05 жов 10:20

Детальніше
Ірпінці можуть подавати в міськраду документи на демонтаж зруйнованих приватних будинків

04 жов 19:29

Детальніше
Всі новини